Проте вони не заспокоїлись. Вони вже лагодилися повернутися до мерії, дуже схвильовані, хоча й знизували удавано плечима, й обзивали Рудьє полохуном і вигадником. Але тут Ругон, бажаючи остаточно заспокоїти своїх друзів, запропонував їм оглянути рівнину з підвищення, відкіля розгортався краєвид на кілька миль. Він повів увесь цей малий гурт до кварталу см. Марка і постукав у двері готелю пана Валькераса.
Граф, тільки зачувши про заколот, виїхав до свого замка Корб’єр. У готелі залишався тільки маркіз де Карнаван. Ще з учорашнього дня він розсудливо тримався осторонь, не через страх, а тому, що не хотів в рішучий мент бути в спілці з Ругонами. Але в душі він згорав з цікавості. Він замкнувся, щоб утриматися від бажання поринути в інтриги жовтого салону. Коли льокай раптом серед ночі доповів йому, що внизу його питають якісь пани, він не втримався від цікавості, встав і похапцем спустився вниз.
— Дорогий маркізе, — сказав Ругон, зазнайомлюючи його з членами міської комісії, — ми до вас з невеличким проханням. Дозвольте нам пройти до саду.
— Розуміється, — відповів здивований маркіз, — я сам проведу вас туди.
І дорогою він розпитав, що саме трапилося. Кінець саду була тераса, що торувала над рівниною; тут, крізь великий вилом у мурі фортечного валу, розстелявся перед очима широкий обрій. Ругон згадав, що ця тераса може правити за чудовий пункт для спостереження. Національні гвардійці залишилися біля брами. Члени комісії, ведучи далі розмову, сперлися на балюстраду тераси. Але чудова картина, що розгорнулася перед ними, змусила їх замовкнути. Далеко-далеко, в глибокій долині Віорци, що тяглася на захід поміж пасмом Гаррігських гір і горами Сея, потоком струмувало місячне сяйво. Купи дерев, темпі скелі здавалися острівцями й мисами в цьому морі світла. Подекуди, в луговинах, Віорна виблискувала, наче сталева зброя, відбиваючи тонкий срібляний дощ, що сипався з неба. В сутінках морозної ночі широкий простір здавався океаном, якимсь невідомим світом. Спочатку пани члени не чули нічого й не бачили. Небо було освітлене трепетним сяйвом й здалеку невиразно лунали чиїсь голоси. Грану, що з натури не був поетом, все ж таки, захоплений цією тихою ясною ніччю, пробурмотів:
— Яка ж чудова ніч, панове!
— Мабуть, Рудьє привиділося, — сказав Ругон із якимсь презирством.
Але маркіз нашорошив свої чуйні вуха.
— Ого! — сказав він своїм різким голосом. — Я чую дзвін.
Всі перехилилися через парапет, затамувавши подих.
І ось з рівнини почули чисті, мов кришталь, далекі звуки дзвона. Пани члени не могли не погодитися з маркізом. Били на сполох. На думку Ругона, це був дзвін Беажа — маленького села, що знаходилося за добру милю від Пласана. Він сказав це, щоб заспокоїти своїх товаришів.
— Слухайте, слухайте! — перервав маркіз. — А от уже дзвін Сен-Мора.
І він указав їм на другу точку обрію. Справді, й другий дзвін почав ридати в цій ясній ночі. Скоро їхній слух звикнув до нічного шуму, вони почали вловлювати розпачливі скарги десяти, двадцяти дзвонів. Зловіщі заклики докочувалися з усіх боків, схожі до хрипу мрущого. Незабаром заридала вся рівнина. Пани не сміялися більше з Рудьє. Маркіз, якому завдавало втіхи лякати цих буржуа, став пояснювати їм причину цього дзвону.
— Це збираються мешканці з сусідніх сіл, щоб на світанку напасти на Пласан, — мовив він.
Грану вирячив очі.
— Ви нічого не бачите ген там? — спитав він раптом.
Ніхто нічого не бачив. Всі заплющили очі, щоб краще чути.
— Ось стійте, — знову почав він, трохи помовчавши. — Бачите, по той бік Віорни, біля цієї чорної маси?
— Так, бачу, — відповів з розпачем Ругон, — там запалюють вогонь.
Одразу спалахнув другий вогонь напроти першого, потім третій, четвертий. Червоні цятки світилися по всій долині, майже на рівному відданиці один од одного, як ліхтарі на якійсь величезній вулиці. Полум’я ватр блідло під місяцем, і в його недевному світлі вони здавалися калюжами крові. Ця зловіща ілюмінація, зрештою, довела до розпачу міську комісію.
— Їй-богу! — уїдливо бурмотів маркіз своїм писклявим голосом. — Розбійники подають один одному сигнали!
І він з догідливості почав рахувати вогні, щоб дізнатися, з кількома приблизно ворогами доведеться мати діло «славній національній гвардії Пласана». Ругон намагався перечити, кажучи, що селяни беруться до зброї, щоб приєднатися до повстанської армії, а не для того, щоб напасти на Пласан. Але пани розпачливо мовчали: вони склали вже свою думку, й усякі потіхи були марні.