Коли Пласан засупонився ветхим пасом валів, замкнувся на всі замки, як обступлена ворогом фортеця, в чеканні наступу, смертельна туга оповила похмурі кам’яниці. Тим, хто мешкав у центрі міста, чулося, ніби з передмістя долинає стрілянина. Ніхто нічого не знав, сиділи ніби в льосі, як замуровані, і тільки тоскно чекали порятунку або загибелі.
Вже два дні все сполучення з зовнішнім світам було відрізано через повстанців, що їхні загони блукали в околицях. Пласан у своєму зазубні було відокремлено од цілої Франції. Він був самотній серед повсталого краю; навколо чути було безперестанно дзвін на сполох, лунала «Марсельєза», подібно грізному гуркоту річки, що вийшла з берегів. Місто, покинуте напризволяще й тремтяче від жаху, здавалося здобиччю, обіцяною переможцю. Городяни, гуляючи проспектом, переходили щохвилини від розпачу до надії. Їм увижалися біля Великої брами то блузи інсургентів, то солдатські мундири. Підпрефектура, що круг неї все валилося, зазнавала болісної агонії.
Близько другої години поширилася чутка, що державний переворот не вдався: принца-президента запаковано до Венсенської в’язниці, Париж у руках найлютіших демагогів; Марсель, Тулон, Драгіньян — словом, увесь Південь, захоплено переможним військом повстанців. Надвечір повстанці прийдуть до Пласана й переб’ють усіх мешканців.
У мерію з’явилася депутація; вона дорікала міській комісії за те, що та позачиняла брами, бо це може тільки обурити повстанців, Ругон, втративши тяму, обстоював свій наказ із усією енергією, що на неї був здатний. Розпорядження замкнути браму здавалося йому одним з наймудріших актів його адміністративної діяльності; він знаходив переконливі докази в його обороні. Але його перебивали, засипали питаннями: де ті солдати? Де обіцяний їм полк? Тоді П’єр почав брехати і просто сказав, що не давав жодної обіцянки. Головною причиною паніки була відсутність цього легендарного полку; мешканці так його виглядали, що повірили, зрештою, в його реальність. Люди, добре освідомлені, казали навіть, де інсургенти перебили вояків.
О четвертій годині Ругон укупі з Грану вернувся в готель пала Валькераса. В далечині долиною Віорни весь час переходили невеличкі гурти людей, що простували до Оршера на поміч повстанцям. Цілісінький день хлопчаки лазили на вали; приходили й дорослі дивитися в стрільниці. Ці добровільні вартівники посилювали страх у місті, голосно перераховуючи людей, іцо переходили долиною і що їх чутки одразу обертали в грізні батальйони. Цим полохливим обивателям здавалося, що крізь амбразури валу вони бачать готування до якоїсь загальної різанини. Як і напередодні, зі смерком крижаний подих паніки пролетів містом.
Повертаючись до мерії зі своїм нерозлучним Грану, Ругон побачив, що становище дедалі робиться нестерпучим. За їхньої відсутності зник ще один член комісії. Залишилося вже тільки четверо. Ці пани втямкували зрештою, що смішно сидіти тут цілими годинами й, нічого не кажучи, дивитися на бліді обличчя один одного. До того ж вони дуже боялися, що їм доведеться ще й другу ніч провести на терасі в саду.
Ругон поважно заявив, що оскільки обставини не змінилися, немає рації постійно чергувати. Коли ж трапиться якась важлива подія, їх буде повідомлено. І, за одноголосною постановою ради, Ругон передав Рудьє всі адміністративні турботи. Безталанний Рудьє, що пригадав собі, як він був за національного гвардійця в Парижі при Луї-Філіппові, ревно охороняв Велику браму.
Похнюпивши носа, П’єр повертався додому, мов побитий собака, ховаючись у тіні будинків. Він почував, як зростає ворожнеча пласанців до нього, чув, як в окремих групах його ім’я вимовляють з гнівай та презирством. Він піднявся сходами, хитаючись, вмиваючись потом. Фелісіта зустріла його мовчки, з розпачливим обличчям, бо вона теж починала губити надію. Всі мрії її йшли за вітром. Подружжя сиділо тепер у жовтому салоні віч-на-віч. Похмурий зимовий день вигасав; він надавав якогось брудного відтінку цим жовтогарячого кольору шпалерам з великими розводами. Ніколи ще кімната не мала такого жалюгідного, брудного й нудного вигляду. Тепер вони були самі; їх уже не оточувала юрба прихильників, не засипала вітаннями. Одного дня було досить для того, щоб згубити їх, — саме тоді, коли вони вже святкували перемогу. Коли й завтра становище не зміниться, все пропало! Фелісіта ще вчора мріяла про Аустерліц, споглядаючи мотлох жовтого салону, а тепер, зорячи на похмуру й пустельну кімнату, їй спадало на думку прокляте Ватерлоо.