Глупота цих панів аж світилася, сповнюючи їх ситою тваринною втіхою. В нагрітому повітрі кімнати лунали соковиті голоси, кожна нова страва додавала захвату: п’яно варнякаючи, садили компліменти, навіть заявляли, як влучно висловився один з них, колишній лимар, що цей обід «справжній Лукулловий бенкет».
П’єр сяяв; його грубе бліде обличчя аж зросилося потом від тріумфу. Фелісіта, набравшися сміливості, говорила, що вони, либонь, на деякий час переїдуть до помешкання бідного пана Перота, поки не знайдуть собі будиночка в новому кварталі. І вона уже подумки розставляла свої майбутні меблі в кімнатах митника. Вона вступала в своє Тюїльрі. Гамір ставав оглушливіший, але раптом Фелісіта, наче щось пригадавши, встала й нахилилася до вуха Арістіда.
— А Сільвер? — спитала вона.
Молодий чоловік, заскочений зненацька, здригнувся.
— Він помер, — тихо відповів він. — Я бачив, як жандар прострілив йому голову з пістолета.
Фелісіта затремтіла. Вона роззявила була рота, щоб запитати сина, чому він не відвернув цього вбивства і не врятував дитини, але так і не сказала нічого, й наче остовпіла. Арістід прочитав запитання на її тремтячих устах і пробурмотів:
— Розумієш, я нічого не сказав… Тим гірше для нього, так. Я добре вчинив. Принаймні здихались!
Ця груба синова відвертість не сподобалася Фелісіті. Отже, й Арістід, так як і його батько та мати, мав на сумлінні мерця. Певно, він не признався б так просто, що блукав по передмістю й допустив убивство брата в перших, коли б вина з готелю «Прованс» й мрії про скорий від’їзд до Парижа, не змусили його відкинути свою звичайну потайність. Сказавши цю фразу, Арістід нахабно розвалився на стільці. П’єр, що здаля стежив за жінчиною розмовою з сином, зрозумів усе й обмінявся з ними поглядом спільника, благаючи, щоб ті замовкли. Це був останній трепет переляку, що пригнітив Ругонів серед шумних вибухів веселого бенкету.
Повертаючи до свого місця коло столу, Фелісіта побачила по той бік вулиці в вікні запалену воскову свічку: вона горіла над тілом пана Перота, привезеним, уранці з Сен-Руру. Фелісіта сіла, почуваючи, як ця свічка пече їй спину. Але сміх ставав усе голосніший, і, коли подали десерт, жовтий салон вибухнув захопленим криком…
У цей час передмістя ще тремтіло від драми, яка щойно залила кров’ю пустирища св. Мітра. Військо, повернувшись після різанини на Норській рівнині, продовжувало свою жахливу помсту. Людей забивали — одних прикладами десь під муром, інших жандарі пристрілювали із пістолетів у канавах. Щоб од жаху всім заціпило, солдати сіяли по дорозі смерть. Загін легко було знайти по кривавому сліду, що він залишав за собою. Точилася безперервна різанина. На кожному привалі добивали кількох чоловік повстанців. У Сен-Рурі забили двох, у Оршері — трьох, в Беажі — одного. Коли військо отаборилося в Пласані, на шляху, що вів до Ніцци, вирішено було розстріляти ще одного бранця — з найнебезпечніших. Переможці вважали за потрібне залишити поза собою ще один труп, щоб місто перейнялося пошаною до новонародженої Імперії. Але солдатам набридло вже вбивати. Серед них не з’явилося охочих на цю жахливу розправу. Полонені, зв’язані по парі за руки й кинуті на пиляні колоди, мов на похідні ліжка, чекали своєї долі в тупому й покірливому одубінні.
У цю мить жандар Ренгад брутально розштовхав натовп роззяв. Скоро він дізнався, що військо повернулося, ведучи з собою кількасот бранців, як схопився з ліжка, тремтячи з пропасниці, ризикуючи життям у цей жорстокий грудневий холод. На повітрі рана йому відкрилася, на пов’язці, що закривала порожню орбіту, виступила кров, червоні струмочки потекли по щоці та вусах. Лякаючи всіх своїм німим гнівом, блідим обличчям із кривавою пов’язкою, він обходив лави бранців, пильно вдивляючись кожному в обличчя. Він снував туди й сюди, раз у раз нахиляючись. Від його раптової появи тремтіли навіть найхоробріші з полонених. Раптом він вигукнув: