— Ти повернешся, правда? — прошепотіла вона, кидаючись на шию Сільверові.
Сільвер не озивався, до горла йому підкотився клубок, він боявся заплакати і, не знаходячи іншої втіхи, поцілував її в щоку, як брат. Вони відсунулись одне від одного й знову замовкли.
Раптом Мієта здригнулася. Вона більше вже не злягала на плече Сільверові й почувала, що її тіло стигне з холоду. Ще вчора б вона не тремтіла в цьому глухому кутку, на цій могильній плиті, де, вічним покоєм оточені, під захистом мерців, вони стільки місяців були щасливі своїм коханням.
— Мені дуже холодно, — . сказала вона, надіваючи на голову відлогу своєї кереї.
— Хочеш походимо? — запитав юнак. — Ще нема дев’яти, походимо дорогою.
Мієта подумала, що тепер вона надовго буде позбавлена радості побачень і тих вечірніх розмов, яких вона чекала цілісінькі дні.
— Так, походимо, — відповіла вона жваво, — підемо аж до млина… Коли хочеш, я залишуся на всю ніч.
Вони встали й зникли в тіні за дошками. Мієта скинула свою керею, підшиту червоною підбивкою — дрібними ромбиками, — й накинула теплу та широку полу на плечі Сільверові, обгорнувши всього його. Вони так міцно притулились одне до одного під кереєю, що ніби становили одне ціле і, обнявшись за стан, ніби злилися в одну істоту, заховані в складках кереї до того, що загубили всяку людську форму. Поволі, малими кроками рушили вони до дороги й без остраху перейшли плац, освітлений промінням місяця. Мієта обгорнула Сільвера, і він згодився на це як на щось цілком природне, ніби щовечора керея ставала їм до цих послуг.
Обабіч дороги на Ніццу, що перерізувала передмістя, 1851 року росли вікові старі велетні в’язи, повні колишнього величчя; недавно міська рада, ревнителька ладу, вирубала їх і насадила маленькі платани. Коли Сільвер та Мієта проходили під деревами, величезне гілля яких місяць різьбив на землі, вони зустріли дві або три пари, що мовчазно рухалися вздовж дороги. Це були також закохані, як і вони, що, обгорнувшись кереєю, так само обмінювались ласками в затінку.
У південних містах закохані здавна уподобали собі такі гулянки. Хлопці й дівчата з народу, молоді пари, що мали одружитися й були не від того, щоб трохи раніш поцілуватися, не знають, де б їм побути на самоті, не викликаючи людського осуду й поговору. Правда, батьки дають дітям повну волю, але коли б закохані надумали найняти собі кімнату в місті та зустрічатися там, то наробили б собі сорому на всю округу… З другого боку, вони не можуть щовечора ходити далеко за місто, в поля і луки. От тому-то їм доводиться вибирати щось середнє: вони блукають передмістям, пустирями, алеями, скрізь, де мало перехожих і багато темних притулків. Всі мешканці міста знають одне одного в обличчя, і тому з обережності, щоб стати невпізнанними, закохані закутуються широкою кереєю — під такою кереєю могла б знайти собі притулок ціла сім’я. Батьки дивились крізь пальці на ці гулянки в темряві, і їм здавалося, ніби це не ображало суворої провінційної моралі.
Береться на увагу, що закохані ніколи не зупиняються по кутках і не сідають на землю, і цього досить, щоб заспокоїти цнотливих. Можна тільки цілуватись ходячи. Буває, проте, що дівка кінчає погано, — значить, закохані десь присіли.
Як би то там не було, немає нічого чарівнішого, як ці гулянки. Тут цілком дається взнаки південна хитра та винахідлива уява. Це справжня машкара, приступна для бідноти, що дає багато маленьких утіх. Закоханій дівчині досить розкрити свою керею — й ось уже і притулок для коханого; вона ховає його біля свого серця, у своєму теплому одязі, як міщаночки ховають любків під ліжком або в шафі. Заказаний овоч стає особливо солодкий: його куштують на волі, серед байдужих перехожих, на ході, вздовж дороги. Але найбільшої втіхи надає, що можна безкарно цілуватися перед людьми, збавити цілий вечір, обіймаючи один одного, й не боятися, що вас пізнають, укажуть на вас пальцем. Як добре обернутися в темну безформну фігуру; вона така ж, як і всяка інша пара. Пізній подорожній бачить, як повз нього сновигають якісь силуети, — це майнуло кохання, і тільки, кохання безіменне, кохання вгадане, але невідоме. Закохані знають, що вони добре заховані, перемовляються тихим голосом, вони в себе; а найчастіше вони зовсім не розмовляють, ходять цілими годинами, щасливі тим, що припадають одне до одного, обгорнуті однією й тією ж полою. Тут багато змислового й багато цнотливого. Винне в цьому найбільше підсоння; воно й привчило закоханців ховатися по кутках передмістя. В гарні літні ночі, гуляючи Плаеаном, зустрічаєш щокрок, у тіні кожної стіни, загорнуту однією кереєю пару; по деяких місцях, наприклад, на плаці св. Мітра, багато таких темних доміно; теплої ясної ночі вони сновигають собі повільно, без гомону, ніби запрошені на таємничий бал, що дають його зорі коханню бідних людей. Коли настає спека й молоді дівчата не одягають більше своїх керей вони прикривають милованця широким подолом спідниці. Взимку навіть морозів не жахаються ті, що закохані найбільше.