Коли Сільвер та Мієта йшли вниз по дорозі до Ніцци, їм на думку не спадало скаржитись на холод грудневої ночі.
Молоді люди пройшли сонне передмістя, не обмінявшись ні одним словом. Вони почували невимовну радість від теплих чарівних обіймів, але все ж на серці їм було сумно. Щастя, що вони зазнавали, пригортаючись тісно одне до одного, змішувалось з сумним почуттям, що це в останній раз; їм здавалося, що вони не вичерпають насолоди й гіркості цієї тиші, яку порушували їхні кроки. Незабаром будинки порідшали, вони дісталися до краю передмістя, до брами Жа-Мефрену — двох великих стовпів, з’єднаних гратами, через які видно було довгу алею шовковиць. Проходячи повз браму, Сільвер та Мієта несамохіть озирнулись на цей маєток. Поза Жа-Мефреном шлях поступово спускається до долини, де тече мала річка Віорна, — влітку вона схожа на струмок, взимку ж буває бурхливим потоком. Два ряди в’язів ще існували тоді й утворювали з дороги: пишну алею, прорізуючи широкою смужкою гігантських дерев лани та нужденний виноград, що вкривали схил. Цієї грудневої ночі, під промінням світлого та холодного місяця, недавно зорані ниви здавались обабіч дороги шарами сіруватої вати, що заглушила всякий гомін, несений вітром. Здалеку глухий голос Віорни тільки один порушував велику тишу в полі.
Коли молоді люди почали спускатися по цій алеї, думки Мієти звернулись до Жа-Мефрену, який вони тільки що залишили за собою.
— Сьогодні мені було дуже важко вирватися, — сказала вона. — Дядько не відпускав. Але, на моє щастя, він зачинився в підвалі — мабуть, закопував там свої гроші, бо вранці налякався, коли почув про те, що готується.
Сільвер ще ніжніше стиснув їй руку.
— Нічого, — відповів він, — не бійся. Прийде час, коли, й ми будемо зустрічатись вільно, без жаху, щодня… Не треба журитись.
— О, — сказала молода дівчина, хитаючи головою, — ти маєш надію, ти… Бувають такі дні, коли я дуже журюся; не важка робота турбує мене, ні, навпаки, я навіть рада, коли дядько брутальний, коли він навалює на мене тяжку роботу. Він зробив з мене наймичку — і правильно вчинив. Ще невідомо, що б з мене вийшло. Бачиш, Сільвере, іноді я сама себе вважаю за прокляту… Краще б умерти… Адже ж ти знаєш, про кого я згадую…
Ридання урвали її голос. Сільвер майже грубо припинив її:
— Тоді ти мені обіцяла не думати про нього. Це не твоє злочинство.
Потім він додав уже лагідніше:
— Ми занадто любим одне одного, хіба це не правда? Коли ми поберемося, все минеться.
— Я знаю, — відповіла Мієта, — ти добрий, ти простягаєш мені руку допомоги. Але що ж робити? Мені страшно, іноді я обурююся, бо мені здається, що всі мене ображають, і тоді я стаю злою. Я відкриваю тобі моє серце, тобі одному. Щоразу, коли мені колють очі батьком, я почуваю, що мене всю кидає в жар. І коли хлопці кричать мені вслід: «Гей ти, Шантагрей!», я аж нетямлюся й ладна прибити їх…
І після сердитого мовчання додала:
— Ти — чоловік, ти володієш рушницею, щасливий ти.
Сільвер дав їй договорити. Пройшовши декілька кроків, він сумно сказав:
— Ти несправедлива, Мієто. Твій гнів даремний. Не слід обурюватись проти правосуддя. Коли я йду битися — це за право всіх, а особисто я не хочу помститися над ким-небудь.
— Все одно, — провадила молода дівчина, — я бажала б бути чоловіком і володіти рушницею. Здається, що мені було б легше тоді.
Сільвер мовчав, і вона відчула, що він незадоволений. Увесь гнів її одразу вигас, і вона благально прошепотіла:
— Ти не сердишся на мене? Це твій від’їзд навів на мене смуток і викликав ці думки. Я знаю добре: ти маєш слушність. Я мушу бути слухняною…
Вона заплакала. Зворушений Сільвер узяв її руки й поцілував їх.
— Ну, — сказав він ніжно, — ти, як дитина, спалахнувши гнівом, починаєш плакати. Треба ж бути розсудливою. Я не сварюся на тебе… Я бажав би тільки бачити тебе щасливою, й це багато залежить від тебе.
Тяжкі спомини, що про них говорила Мієта, засмутили закоханих. Декілька хвилин вони йшли, похиливши голови, стурбовані своїми думками. Але ось непомітно для себе Сільвер почав попередню розмову.