Ці вигуки обурення, цей поклик до боротьби і смерті, спалахи гніву, жагуче бажання волі, чудне поєднання жадоби вбивства з піднесеними почуттями вражали невпинно її в саме серце ц викликали в цій якусь невиразну втіху, мучениці, що випростується і всміхається під ударами бича. А натовп, мов бурхлива хвиля, все надходив і надходив, і молодим людям здавалося, що цей похід ніколи не скінчиться.
Мієта була справжня дитина. Вона зблідла, коли наближалися повстанці, вона оплакувала втрачену радість, але її смілива, палка натура легко спалахувала ентузіазмом. Хвилювання опанувало її, переповнювало. Вона буцім обернулась на хлопця. Охоче вона взяла б рушницю й рушила б за повстанцями. Вона, не одриваючись, дивилась на людей з рушницями та косами, яскраві губи її розхилились, відкривши гострі зуби, наче ікла молодого, вовка, ладного вкусити. Сільвер усе швидше і швидше перелічував їй селянські загони, і їй здавалось, що з кожним його словом колона все навальніше простує, вперед. Незабаром по ній лишився буйний вихор, курище, зметене хуртовиною. Усе завертілося. Мієта заплющила очі. Великі гарячі сльози потекли по її щоках.
У Сільввра теж забриніли на віях сльози.
— Я не бачу наших, а вони ж сьогодні вийшли з Пласана, — прошепотів він.
Він вдивлявся в хвіст загону, що губився в тіні. І раптом вигукнув, увесь охоплений радістю:
— А ось і вони! У них є прапор, їм довірили прапор!
Йому захотілося стрибнути з косогору й приєднатись до своїх, але в цей самий мент повстанці зупинилися. Вздовж колони передавали наказ. Пролунав останній акорд «Марсельєзи», і далі тільки чути було невиразний гомін схвильованого натовпу. Прислухавшись, Сільвер розібрав слова наказу, що передався по загонах: пласанців викликали стати на чолі колони. Батальйони уступилися, щоб пропустити наперед прапор. Сільвер, тягнучи за собою Мієту, почав сходити назад на косогір.
— Ходімо, — сказав він, — раніш їх добіжимо до мосту і зустрінемо їх по той бік.
Видряпавшись нагору до зораних нив, вони побігли до млинової греблі, перейшли Віорну по дошці, що перекинув мірошник, і бігцем кинулись. навскоси через луки Сен-Клер, усе тримаючись за руки й не кажучи ані одного слова. По великій дорозі темною биндою зміїлася колона, і вони йшли за нею попід живоплотом. Кущі глоду місцями уривались, і в одну таку дірку Мієта і Сільвер вилізли на дорогу.
Хоч вони і йшли манівцями, але не вiдcтaли від пласанців. Сільвер потиснув приятелям руки. Очевидячки, вони подумали, що він почув про новий маршрут повстанців і вийшов їм назустріч.
На Міету, обличчя якої було напівукрите відлогою, поглядали з цікавістю.
— Е! Так. це Шантагрей, — сказав хтось із мешканців передмістя, — племінниця Ребюфа, лимаря з Жа-Мефрену.
— Відкіля ти, втікачко? — спитав другий.
Схвильований Сільвер не подумав, в яке ніякове становище може попасти його кохана, коли з неї почнуть глузувати робітники. Засоромлена Міста поглядала на нього, ніби прохаючи допомоги й захисту. Але раніш ніж він устиг розтулити рота, з натовпу почувся чийсь грубий новий голос:
— Батько її у в’язниці, ми не хочемо, щоб була з нами дочка злодія та вбивці.
Мієта страшенно зблідла..
— Брешете, — пробурмотіла вона, — хоч мій батько і вбив, але ніколи не крав.
І бачачи, як блідий Сільвер стиснув кулаки і затремтів дужче за неї, вона сказала:
— Облиш. Це стосується мене.
Потім, звернувшись до натовпу, вона голосно гукнула:
— Брешете, ви брешете, він ніколи не взяв жодної копійки ні в кого! Ви це добре знаєте. Чому ви обвинувачуєте його, коли знаєте, що він не винен?
Від гніву вона гордо випросталась, її палка, бунтівлива натура, здавалось, досить спокійно сприймала обвинувачення в душогубстві, але те, що батька винуватили в злодійстві, доводило її до люті. Всі це давно вже знали, і тому люди з безглуздою жорстокістю найчастіше кидали їй в обличчя саме таке обвинувачення.