Сімнадцяти років, коли П’єр помітив Аделаїдину розпусту, збагнув дражливе становище Антуана та Урсули, він не засмутився, не обурився, але просто стурбувався, не знаючи, якого берега триматися, щоб краще обстоювати свої інтереси. З трьох дітей тільки він більш-менш ретельно відвідував школу. Селянин, свідомий необхідності вчитися, робиться завзято оглядний. У школі товариші своїми кпинами та зневажливим ставленням до Антуана навіяли П’єрові перші підозри. Пізніш йому стало багато чого зрозуміло. Нарешті він побачив, що в домі панує цілковитий розгардіяш. З того часу він став дивитися на Антуана й Урсулу як на безсоромних дармоїдів, на зайві роти, що пожирають його добро. Аделаїду він, як і мешканці передмістя, вважав за причинну, що її давно б треба посадити під замок і що проїсть усі його гроші, коли він не дасть ладу. Але найбільше його обурили крадіжки городника. Невгомонний хлопчик тут же зробився ощадливим егоїстом. Те чудне марнотратне життя, що від одного погляду на нього йому краялося серце, передчасно розповило в ньому інстинкти власника. Городина, що давала городникові такі прибутки, належала йому, П’єрові, і йому належало й вино, випите байстрюками його матері, і хліб, з’їдений ними. Все господарство, все майно належали йому. За його селянською логікою все мав одібрати в спадщину він, законний син. А господарство підупадало, всі жерцем поїдали його майбутнє добро, і П’єр став шукати засобів викинути за поріг цих людей — матір, брата, сестру, служників — і зробитися зараз же спадкоємцем.
Боротьба була жорстока. Юнак зрозумів, що йому треба перш за все напасти на матір. Він терпляче, вперто, крок за кроком здійснював план, що всі подробиці його заздалегідь обміркував. Тактика його була така: стояти перед Аделаїдою живим докором. Він не сварився з нею, не докоряв її гіркими словами докору, не ганив за поведінку, ці, він тільки пильно дивився на неї, не мовлячи ні слова. Такий погляд застращував її. Коли Аделаїда поверталась від Макара, вона з трепетом зводила очі на сина і відчувала на собі його погляд, холодний та гострий, як ті сталеві жала, що її поволі колють без жалю. Суворе мовчання П’єра — дитини чоловіка, так швидко нею забутого, — бентежило її хворий мозок. Їй здавалося, ніби Ругон воскрес для того, щоб покарати її за розпусту. Тепер уже щотижня в неї бували нервові припадки з корчами. Тоді, всі покидали її: хай б’ється. Очутившись, вона підперізувала спідниці й пленталася собі, геть знесилена. Вона часто ридала вночі, стискуючи голову руками, приймаючи П’єрові образи як удари бога помсти. Але іноді вона зрікалася сина, не визнаючи своєї кровинки в цьому безсердечному гладкому хлопцеві, що його байдужість так тяжко вражала її і так уже розшарпані нерви. Навіщо він дивився на неї своїм упертим поглядом, краще б уже він побив її. Нещадний погляд сина переслідував її всюди і так змордував, що вона не раз постановляла собі не бачитися з полюбовником. Але тільки з’являвся Макар, вона забувала свою присягу й бігла до нього… А коли вона поверталася додому, знов починалася боротьба, боротьба німа, ще страшніша. Минуло кілька місяців; вона була вже під владою свого сина. Вона зробилася мов те мале дівча, що не певне в своїй розсудливості і завжди боїться заслужити стусанів. Спритний П’єр зв’язав її по руках і ногах, зробив з неї слухняну служницю; він домігся свого, навіть пари з уст не пустивши, не входячи у важкі й образливі розмови.
Коли молодий Ругон почув, що мати під його владою і що можна трактувати її, мов рабу, він зумів добути зиск з її недоумства й безмежного жаху, що їй наганяв один його погляд. Ставши господарем дому, він зразу ж прогнав городника й заступив його відданою людиною. Він прибрав до своїх рук керування всім господарством, продавав, купував, забирав увесь виторг. А втім, він не пробував ні приборкати Аделаїду, ні боротися з лінощами Антуана та Урсули. Хіба це могло його обходити, раз уже він надумав при першій же нагоді здихатися їх. Він задовольнявся тим, що давав видавцем їм хліб та воду. Потім, коли вже все майно було в його руках, він чекав тільки випадку, що дозволив би йому розпорядитись грішми, як того бажав. Йому особливо пощастило: його звільнено було від призову як старшого енна вдови. Два роки потому Антуан витяг жеребок. Невдача ця не турбувала Антуана, бо він сподівався, що мати дасть грошей і за нього піде інший. Аделаїда справді бажала звільнити сина від служби, але гроші мав П’єр, а П’єр мовчав. Від’їзд брата був для нього надто щасливим випадком. Коли мати заговорила з ним про Антуана, він зміряв її таким поглядом, що вона змовкла на півслові. Його погляд ясно казав: «То ви що, хочете зруйнувати мене за свого байстрюка?» І Аделаїда егоїстично відкинулась Антуана, турбуючись про свій спокій та волю. П’єр не любив гострих заходів і радів, що йому пощастило витурити брата без усякої сварки. Він тільки нарікав на свою безпорадність: рік дуже тяжкий, казав він, грошей у хаті немає, треба було б спродати якийсь шматок землі, що було б початком руйнації. Потім він дав Антуанові слово, що викупить його наступного року, хоча про себе вирішив цього не робити. Антуан вирядився, обдурений, але майже заспокоєний.