Треба сказати, що з перших років їхнього шлюбу виросла в них численна сім’я ір поступово зробилася для них дуже важким тягарем. Фелісіта, як багато маленьких жінок, виявилась навдивовижу плодючою, чого годі було чекати, дивлячись на її кволу постать. За п’ять літ, від 1811 до 1815 року, в неї родилося троє синів — кожні два роки по дитині; за чотири наступні роки вона народила двох дочок. Ніщо так не сприяє розкоріненню родини, як спокійне животіння в провінції. Подружжя без великої радості привітало двох останніх дітей: коли бракує посагу, дочки завдають багато клопоту. Тому Ругон сказав, що вже досить, — самому сатані не пощастить накинути йому шосту дитину. І справді, Фелісіта більше не родила, бо невідомо, на якій цифрі вона зупинилася б.
Проте молода жінка не дивилася на дітей як на причину руйнування. Навпаки, вона знову сподівалася з допомогою синів створити той достаток, що не давався до її рук. Ще не було їм і десяти років, як вона вже міркувала про їхнє майбутнє. Не певна свого успіху, вона сподівалася, що сини допоможуть їй перемогти злу долю. Вони-то й задовольнять її шанолюбство, допоможуть дістатися того становища, що до нього вона так марно поривалася. І ось з того часу, не припиняючи боротьби, яку вела фірма, Фелісіта повела другу кампанію за вдоволення своєї амбітності. Їй здавалося неможливим, щоб ні один з трьох її синів не став людиною видатною, не збагатив усієї родини. Вона заповняла, що має таке передчуття. Своїх хлопців вона пестила, виховувала дуже дбайливо, плекала із суворістю матері й турботою лихваря. Вона панькалася з ними, вирощувала, як капітал, що згодом принесе відсотки.
— Та кинь-бо, — кричав П’єр, — усі діти невдячні! Ти псуєш їх, ти руйнуєш нас!
Він розгнівався, коли Фелісіта заговорила про те, щоб віддати дітей до колежу: латина — зайва розкіш, досить їм і лекцій у сусідньому пансіоні. Але молода жінка домоглася-таки свого. Вона мала вищі поривання і пишалася з того, що її діти здобудуть освіту; вона розуміла, що синів не можна залишити такими неуками, як її чоловік, коли вона хоче, щоб вони пробили собі дорогу. Вона мріяла, як вони всі троє житимуть у Парижі й посідатимуть там високі пости, хоча й не знала, які саме. Ругон кінець кінцем зважив на її прохання, і хлопці один по одному вступили до колежу. Фелісіта була без тями від радості й чванливості. Вона слухала, мов зачарована, як діти говорять поміж себе про вчителів та свої заняття. Того дня, коли старший вперше змусив молодшого відміняти латинське слово rosa, цебто троянда, їй здавалося, що вона чує чарівну музику. І на похвалу їй треба сказати, що її радість була цілком щира. Навіть сам П’єр запишався, як малописьменна людина, що бачить, як її діти вченіші за неї. А товариські стосунки, що встановилися між їхніми малими Ругонами й синами найшанованіших осіб міста, зовсім сп’янили голову подружжю. Хлопці казали «ти» синові мера, й синові підпрефекта, і навіть кільком молодим паничам із кварталу св. Марка, що їх батьки зласкавилися віддати до пласанського колежу, Фелісіті здавалося, що вона не дуже багато платить за таку честь, хоча освіта трьох синів обтяжила бюджет фірми Ругонів.
Доки діти не зробилися бакалярами, подружжя, що платило за навчання ціною великих жертв, жило надією на їхній успіх. Коли молоді Ругони одержали свої дипломи, Фелісіта поклала собі завершити діло своїх рук і послати всіх трьох до Парижа. Двоє стали вивчати право, а третій слухав курс у медичному інституті. Але коли вони зробилися зовсім дорослими й, виснаживши всі засоби фірми Ругонів, повинні були повернутися на постійне життя в провінцію, для бідних батьків почалася пора розчарувань. Провінція повертала соф свою здобич. Молоді люди погладшали, пустились берега. Фелісіта відчула всю жорстокість недолі. Сини принесли їй банкрутство. Вони зруйнували її, вони не повернули відсотків за вкладений у них капітал. Ця остання поразка була для неї тим важча, що зачіпала відразу й її жіноче шанолюбство, й матерню гордість. Та ще й Ругон з ранку до вечора повторював: «А я ж тобі казав», — і це ще більше кидало її в розпач.
Одного дня, коли вона гірко дорікала своєму старшому синові, нагадуючи йому, скільки грошей коштувало його навчання, той зауважив з не меншою гіркотою:
— Я розрахуюся з вами, як матиму змогу. Але коли вам забракло достатків, чому було не зробити з нас ремісників? Ми зараз декласовані, ми страждаємо більше за вас.
Фелісіта зрозуміла всю глибину цих слів. Відтоді вона перестала обвинувачувати дітей і перенесла увесь свій гнів на долю, що все ще переслідувала її. Знову почалися скарги на скруту; через це вона й зазнає поразки біля самої мети. І коли Ругон казав: «Твої сини ледарі, вони нас оббиратимуть довіку», вона гірко відповідала: «Була б що давати! Коли вони й нидіють, бідні хлопці, це від того, що не мають жодного шага».