Аделаїді було тоді біля сімдесяти п’яти років. Старечі роки й чернецьке життя зробили своє: вона вже нічим не нагадувала ту сухорляву, палку жінку, що в дні молодості тікала з дому в обійми браконьєра Макара. Вона Зсохла, закостеніла, живучи сама в своїй халупі в завулкові св. Мітра, в мовчазній темній норі. Вона майже не виходила з хати, годувалася лише картоїілею та сушеними овочами. Дивлячись на неї, згадувалися старі черниці, бліді, кволі, з млявою ходою, що зреклися світу. Її безкровне обличчя завжди чепурне, облямоване білим очіпком, скидалося на обличчя мрущої, якоїсь машкари, застиглої й байдужої. Звичка мовчати зробила її німою. Од темряви її оселі, від того, що вона бачила в хаті все ті ж речі, її очі вгасли й зробились прозорими, як джерельна вода. Цілковите зречення життя, повільне фізичне й духовне вигасання помалу перетворили розпусну, палку жінку в поважну матрону. Коли вона втоплювала очі в якусь річ, дивлячись і нічого не бачачи, в цих очах, ясних і глибоких, мов провалля, можна було побачити безмірну душевну порожнечу. Де й поділися її колишні змислові поривання, лишились тільки кволість тіла та старече дрижання рук. Колись вона кохала грубо, як вовчиця, а тепер від її жалюгідної, зужитої істоти тхнуло тільки легким духом сухого, зів’ялого листя. Це зробили нерви, палка пожадливість, що перегоріла в жорстокій зневіленій неблазності. Після смерті Макара, що в ньому було все її життя, любовна жага і далі її палила, вона мордувала її, як ту черницю, замкнуту в монастирі, але Аделаїді і в голову не спадало заспокоїти її. Можливо, навіть розпусне життя менше б виснажило її, менше притупило, ніж ця постійна незаспокоєність, що, не маючи виходу, поволі підточувала її, руйнуючи організм.
Але іноді ще з цією живою покійницею, з цією старою, зів’ялою жінкою, що, здавалося, не має вже ні кровинки, траплялися нервові припадки; тоді по ній пробігали мов електричні струми й гальванізували її, повертаючи на якусь годину напружене життя. Аделаїда непритомно лежала на своєму ліжкові з розплющеними очима; потім на неї нападала гикавка, її тіпало, й вона починала битися з страшенною силою істеричок, котрих доводиться зв’язувати, щоб вони не розбили собі голову об стіни. Ці повернення колишньої палкості, ці наґлі нервові приступи боляче стрясали її бідне наболіле тіло. Здавалося, вся її бурхлива мсйіодість безсоромно воскресає в холодному тілі сімдесятирічної баби. І коли Аделаїда підводилася після нападу, ніби отупівши, вона хиталася і здавалася такою розчухраною, що кумасі передмістя казали: «Вона напилася, оця причинна баба».
Дитяча усмішка малого Сільвера, як останній блідий промінь, зігрівала її захололе тіло. Аделаїда взяла дитину, бо втомилася від самотності, боялася вмерти сама-під час приступу. Це хлопча пустувало біля неї, наче боронило її від смерті. Не зраджуючи своєї мовчанки, не зм’якшуючи своїх автоматичних рухів, вона прихилилась усією душею до хлопця. Сувора, німа, вона цілими годинами поглядала, як він бавиться, захоплено слухала нестерпучий гармидер, що ним він сповнював стареньку хатинку. Ця домовина стрясалася від гомону, коли Сільвер скакав по кімнаті верхи на вінику, забивався об двері, здіймав крик і плач. Він повертав Аделаїду до життя. Вона доглядала за ним з якоюсь чарівною невмілістю. Замолоду коханка в ній була дужча за матір, зате тепер вона зазнавала чудової втіхи молодої матері, умиваючи, одягаючи, доглядаючи це хистке маленьке створіння. Це був останній спалах любові, остання пом’якшена пристрасть, що її надіслало небо цій жінці, мрущої від потреби любити, зворушлива агонія серця, все життя паленого, змисловими бажаннями і вигасаючого в прихильності до дитини.
В Аделаїді збереглося надто мало життя для гомінливої захопленої ніжності, притаманній добрим гладким бабусям. Вона обожнювала сирітку потай, сором’язливо, як юна дівчина, не вміючи здобутися на ласку. Іноді вона брала дитину собі на коліна і довго дивилася на неї своїми згаслими очима. І коли мале, перелякане цим блідим і німим обличчям, починало голосно плакати, вона, либонь, засоромлена тим, що наробила, спускала його швидко додолу, навіть не поцілувавши. Може, вона знаходила в ньому якусь подібність до браконьєра Макара.