Щоразу як молодий чоловік приходив до Макарів, розігрувалася та сама сцена. Сільвер з’являвся ввечері, коли сім’я Макарів обідала. Незадоволений батько наминав якесь рагу з картоплі, вибираючи собі ласі шматки сала і пасучи очима страву, що переходила до Жанових чи Жервезиних рук.
— Ти бачиш, Сільвере, — казав він з глухою лютістю, що її марно намагався сховати під виглядом іронічної байдужості, — знову картопля й завжди картопля. Її ми тільки й їмо. М’ясо — воно для багатих. Важко зродити кінці з кінцями, особливо коли діти мають чортів апетит.
Жервеза та Жан схиляли голови над тарілками, не насмілюючись навіть відрізати собі хліба. А Сільвер, що жив завжди в своїх мріях ніби на небі, зовсім не розумів стану речей. Він спокійним голосом вимовляв слова, що зчиняли бурю:
— Вам, дядьку, треба працювати.
— Отакої, — криво посміхався Макар, дійнятий до живого. — Ти хочеш, щоб я працював, чи не так? Для того, щоб ці кляті багатії експлуатували мене? Більше двадцяти су я не зароблю, але попсую собі кров. Навіщо воно мені?
— Кожний заробляє скільки може, — відповідав молодий чоловік. — Двадцять су — це двадцять су, це підмога в сім’ї. А втім, ви ж відставний солдат, чому б вам не підшукати собі якоїсь-то служби?
Тоді втручалася Фіна з необережністю, що в ній сама незабаром каялася.
— Я ж бо йому щодня про це товчу, — вставляла вона. — Ось, до речі, інспекторові на базарі потрібний помічник; я казала йому про свого чоловіка, і, гадаю, він погодився б…
Макар уривав жінчину мову, різонувши її поглядом.
— Е, замовчи! — гримав він, ледве стримуючи свіц гнів. — Ці жінки самі не знають, що кажуть. Мене не захочуть узяти. Надто добре знають мої переконання.
І щоразу, коли йому пропонували роботу, — він тільки обурювався. Він сам усе просив підшукати йому якусь посаду, а потім відмовлявся від усіх пропозицій, приводячи найчудніші доводи. Розмови на таку тему страшенно його злостили.
Коли Жан по обіді брався за часопис, батько казав йому:
— Ти б мерщій ішов спати. А то ще проспиш завтра й знову втратиш день… Подумати тільки, цей хлопчик минулого тижня приніс на вісім франків менше, ніж треба було. Але я просив господаря більше не видавати йому на руки грошей. Я сам одержуватиму за нього.
Жан ішов спати, щоб не слухати батькових докорів. Він недолюблював Сільвера; політика йому обридла, і він гадав, що його брат у перших «несповна розуму». І ось, коли лишалися самі жінки і, на свою біду, починали тихенько розмовляти, прибравши зі столу, Макар кричав:
— А, ледацюги. Хіба в домі немає чого полагодити? Та всі ж ходите в лахмітті… Слухай, Жервезо, я ходив до твоєї хазяйки, вона мені все розповіла. Ти все десь бігаєш і не берешся як слід до роботи.
Жервеза, доросла дівчина двадцяти з гаком років, червоніла від того, що її лають при Сільверові. І хлопцеві, дивлячись на неї, ставало ніяково. Раз якось увечері він прийшов пізніше, ніж звикле, коли дядька не було вдома, і застав матір з дочкою п’яними до нестями перед порожньою пляшкою. Відтоді він не міг бачити своєї сестри в перших, не пригадуючи собі безсоромної картини: дівчину, що сміялася грубим сміхом, з дрібним блідим личком, укритим широкими червоними плямами: Крім того, його налякали ті погані чутки, що ходили про неї. Він, невинний, як пустельник, поглядав на Жервезу з тим боязким дивуванням, що з ним школяр дивиться на повію.
Коли обидві жінки бралися за голку і втоплювали очі в шитво, латаючи старі сорочки, Макар, розвалившись на найкращому стільці, пив собі вино та пихкав люлькою, як людина, що тішиться безділлям. Це й була та година, коли старий шахрай обвинувачував багатіїв, що п’ють народну кров. Він тоді шляхетно обурювався проти тих панів з нового міста, що марнували життя в лінощах і примушували бідноту годувати себе. Шматки комуністичних ідей, підхоплені з ранкових часописів, робилися якимись чудними і дивоглядними, злітаючи з його вуст. Антуан говорив тоді, що близький уже той час, коли нікого не примушуватимуть до роботи. Але особливо люто ненавидів він Ругонів. Ця ненависть не давала йому перетравити з’їденої картоплі.