З таким настроєм зустрів він державний переворот — із палкою й бурхливою радістю собаки, що зачув здобич. У місті було кілька чесних лібералів, але вони не могли домовитися між собою, а трималися осторонь, і Антуан, природно, став одним з ватажків повстання. І хоча робітники були тепер найгіршої думки про цього ледацюгу, їм хоч-не-хоч довелося згуртуватися круг нього. Перші дні в місті було спокійно, і Макар уже подумав, що його розрахунки не справдяться. Але потім, дізнавшись, що повстала округа, він почав знову сподіватися. Нізащо в світі він не кинув би Пласана. Тим-то вигадав якийсь привід, щоб не йти з робітниками, які вирушили в неділю ранком на підмогу до повстанців Палю й Сен-Мартен-де-Во. Ввечері, коли він з деякими вірними приятелями сидів у темному шинку старого кварталу, один товариш прибіг попередити їх, що повстанці всього за кілька кілометрів від Пласана. Цю новину приніс вістовий, якому пощастило проскочити в місто; йому доручено було відчинити брами, аби впустити колону. Повідомлення викликало вибух радості. Макар трохи не збожеволів од захоплення: несподіване прибуття повстанців здавалося йому якоюсь ласкою провидіння. Йому аж руки тремтіли на думку, що незабаром він ухопить Ругонів за горло.
Антуан і його товариші поквапилися вийти з шинку. Скоро всі республіканці, які ще не покинули міста, зібралися на проспекті Совер. Оцей натовп і побачив Ругон, коли біг заховатися в своєї матері. Як тільки вони дійшли до вулиці Бан, Макар, що йшов позаду, зупинив чотирьох приятелів; були то дужі недалекі хлопці, що їх він підбурював балачками в шинку. Він легко переконав їх, що треба якомога швидше заарештувати всіх ворогів Республіки, щоб уникнути великої небезпеки. Насправді ж він боявся випустити П’єра в тій веремії, що її мали зчинити повстанці. Четверо здорових гульвіс, слухняні, наче діти, пішли слідом за ним і заходилися гуркотіти в двері Ругонів. У цю критичну хвилину Фелісіта виявила дивну мужність. Вона зійшла вниз і відчинила надвірні двері.
— Нам треба зайти до тебе, — сказав їй грубо Макар.
— Прошу, панове, заходьте, — відповіла Фелісіта з іронічною чемністю, вдаючи, ніби не впізнає свого дівера.
Піднявшись нагору, Макар звелів їй покликати свого чоловіка.
— Чоловіка нема вдома, — сказала вона спокійно, — він поїхав у власних справах з марсельським диліжансом сьогодні о шостій годині ввечері.
Макар, зачувши цю відповідь, виголошену виразним, спокійним голосом, спалахнув лютістю. Він удерся до салону, пройшов до опочивальні, перекинув ліжко, заглянув за фіранки й під стіл. Четверо здорованів йому допомагали. Чверть години вони перевертали все в помешканні. Фелісіта спокійно вмостилася на канапі в салоні й заходилася зав’язувати поворозки своїх спідниць, ніби її застукали під час сну й вона не мала часу одягтися як слід.
— Ай справді, цей боягуз утік, — буркнув Антуан, повернувшись до салону.
Але він і далі підозріло озирався навколо себе. Він відчував, що П’єр не міг кинути справи в такий рішучий мент. Він підступив до Фелісіти, що позіхала, сидячи на канапі.
— Кажи, де сховався твій чоловік, — сказав він. — Я тобі обіцяю, що нічого поганого йому не буде зроблено.
— Я вам сказала правду, — зауважила вона нетерпляче. — Як я можу видати вам свого чоловіка, коли його нема? Ви ж шукали всюди, чи не так? Дайте ж мені тепер спокій.
Макар, розлючений невістчиною байдужістю, либонь, ударив би її, але цього часу з вулиці долинув глухий гомін. Це колона повстанців з’явилася на вулиці Бан.
Антуанові довелося залишити жовту вітальню, він показав Фелісіті кулака, обізвав її старою мерзотницею і пообіцяв незабаром вернутися. Спустившись униз, він одвів набік одного з своїх товаришів, землекопа, на прізвище Касут, найдужчого з чотирьох, і звелів йому сісти на гайкові й не рухатися з місця до нового наказу.