Зрештою, колясник Віан, чесна та достойна людина, нагримав на них.
— Та замовкніть ви, поганці! — сказав він, кидаючи на землю важку голоблю, що саме тримав у руках. — Чи не соромно вам нападатися на цю малу дитину? Я знаю цю дівчинку, вона скромна на вигляд, і мені казали, що воно ніколи не огинається від роботи і зараз уже працює не згірш за дорослу жінку. У нас тут є ледарі, що її й мізинця не варті. Дай боже, щоб вона згодом знайшла собі доброго чоловіка, і той примусить прикусити всі злі язики.
Сільвер, вражений жартами й лайкою робітників, по Віановій мові відчув, що сльози набігають йому на очі. А втім, і пари з вуст не пустив. Він схопив молоток, що перед тим поклав був біля себе, й почав бити ним по маточині колеса.
Ввечері, вернувшись із майстерні, Сільвер побіг до муру й видерся на нього. Він знайшов Мієту за тією роботою, що й напередодні, і гукнув її. Вона підійшла, сором’язливо усміхаючись, з чарівною ніяковістю дитини, котра виросла, не знаючи ласки.
— Ти Шантагрей, чи не так? — раптом запитав він.
Вона відсахнулась, усмішка збігла їй з вуст, очі потемніли, стали шорсткі, блиснули: недовірою. І цей хлопець почне так само ображати її, як і всі інші. Вона повернулася й хотіла піти геть, ні слова не кажучи. Але Сільвер, вражений раптовою зміною в її обличчі, швидко додав:
— Стривай, не йди… Я не хочу ображати тебе… Я такого багато маю тобі сказати…
Вона підступила, хоч і побоюючись. Сільвер хотів їй висловити усе те, що переповняло його серце, але мовчав, не знаючи, з чого почати, опасуючись, як би знову не вразити її.
— Хочеш, будемо друзями? — сказав він схвильовано, вкладаючи всю душу в ці слова. Мієта, дуже здивована, підвела на нього очі, вони були вогкі, усміхнені. Сільвер жваво докинув: — Я знаю, що тебе кривдять. Треба покласти цьому край. Відтепер я захищатиму тебе. Гаразд?
Обличчя дівчинки аж сяяло з радості. Дружба, що ій пропонували, врятує її від злих думок, від затамованої ненависті. Але вона захитала головою й сказала:
— Ні, я не хочу, щоб ти бився за мене. З усіма ж не впораєшся. А потім є такі люди, від котрих ти все одно не зможеш мене захистити.
Сільверові хотілося гукнути, що він захистить її від усіх на світі, але вона зупинила його лагідним жестом:
— Мені досить і того, що ти мій друг.
Вони погомоніли ще декілька хвилин, зовсім тихо. Мієта розповіла Сільверові про свого дядька та брата в перших. Вона боялась, що вони побачать, як він сидить тут верхи на мурі. Жюстен не дасть їй просвітку, якщо він матиме таку зброю проти неї. Вона говорила про свої страхи, наче перелякана учениця, що зустрілася з подругою, з котрою мати заборонила їй бачитись. Сільвер зрозумів тільки одне: йому нелегко буде зустрічатись з Мієтою. Це дужо його засмутило. Проте він пообіцяв їй більше не злазити на мур.
Вони стали придумувати, як їм бачитися, але Мієта раптом гукнула, щоб він швидше йшов; Жюстен простував двором, подавшись до колодязя. Сільвер швиденько скочив з муру і, опинившись у своєму дворику, став прислухатись, невдоволений, що йому довелося втікати. За кілька хвилин він насмілився злізти знову на мур і кинути оком на садибу Жа-Мефрен, але, добачивши, що Жюстен розмовляє з Мієтою, швидко сховав голову. Другого дня він уже не міг побачити свою нову подругу навіть здаля: мабуть, вона скінчила роботу в цій частині городу. Так і цілий тиждень збіг, а двоє друзів не мали нагоди навіть словечком перекинутися. Сільвера огорнув розпач; він думав навіть піти просто до Ребюфа й спитати про Мієту.
Спільний колодязь був великий, але не дуже глибокий. Обабіч муру цямрини його утворювали широке півколо. Вода була на глибині трьох-чотирьох метрів найбільше. На цій спокійній поверхні відбивалися обоє отворів колодязя: два півмісяці, що їх перетинала чорною лінією тінь од муру. Нахилившись над колодязем, можна було в сутінках побачити двоє дзеркал надзвичайної чистоти й блиску. Сонячними ранками, коли з вірьовки не стікали краплини і не баламутили поверхні, обоє дзеркал, ці два відблиски неба, світилися в зеленуватій воді і з дивною точністю відбивали листя плюща, що вився вздовж муру над колодязем.
Раз якось на світанку Сільвер прийшов витягти води для тітки Діди. І в той мент, коли хлопець ухопився за вірьовку і нахилився над колодязем, він аж здригнувся і завмер на місці. Йому здалося, що на дні колодязя вігі бачить лице Мієти, що вона з усмішкою дивиться на нього. Але він хитнув вірьовку, забаламутив воду, і в потьмареному свічаді уже нічого не було видно. Сільвер почекав, поки заспокоїться вода, серце йому кидалось, він боявся поворухнутися. Потроху кола на воді почали ширшати, і перед ним знову виникло видиво. Воно тремтіло, хиталося на поверхні, і4 рух води надавав рисам якоїсь примарної чарівності. Зрештою, відбиток усталився. Сільвер побачив усміхнене Мієтине обличчя, її стан, її кольорову хустку, білий ліфчик і сині шлейки. А в другому дзеркалі він угледів себе. Тоді, здогадавшись, що вони бачать одне одного, обоє почали хитати головами. Деякий час вони мовчали. Потім привіталися: