— Еге! Ти щось дуже весела, Шантагрей, — кидав від, поглядаючи з недовір’ям на неї, наче хотів щось вивідати. — Б’юся в заклад, що ти Щось накоїла.
Вона знизувала плечима, але в душі вся тремтіла зі страху, поспішаючи знову вернутись до своєї ролі, обуреної мучениці. Але хоча Жюстен і здогадувався, що в неї з’явилися якісь таємні радощі, він довго не міг прослідкувати, яким побитом його жертва вислизала від нього.
Сільвер теж був глибоко щасливий.
Щоденні побачення з Мієтою давали йому поживу до роздумів у порожні години, що він їх просиджував удома. Своє самотнє життя з мовчазною тіткою Дідою він тепер прикрашав спогадами про ранкову зустріч, відновлюючи в пам’яті найменші подробиці. Його серце було переповнене почуттям, і він ще більше замкнувся в чернецькому житті, що його вони провадили з бабунею. Сільвер любив самотні закутки, де він міг жити собі спокійно і давати повну волю своїм думкам.
О цю саме пору він жадібно взявся до читання всіх випадкових книжок, що їх понакуповував у тандитника передмістя, і ця самоосвіта привела його до своєрідної шляхетної соціальної релігії. Безладне, погано засвоєне читання, позбавлене твердого підгрунтя, малювало йому світ, а надто жінок, у світлі марноти і жагучих утіх, і це могло б збентежити йому розум, коли б серце не було заспокоєне.
Та от з’явилася Мієта, і Сільвер спочатку бачив у ній товариша, а потім — радість і мету всього свого життя. Ввечері, в тій комірчині, де він спав, повісивши лампу в головах над ліжком, Сільвер бачив Мієту на кожній сторінці старого запорошеного томика, що його він вихоплював навмання з книжкової полиці — та висіла в нього над головою — і читав побожно. Коли в книжці мова йшла про вродливу й добру дівчину, він одразу надавав їй рис своєї любої. І сам він брав участь у дії. Якщо він читав роман, то наприкінці одружувався з Мієтою або вмирав разом із нею. Коли ж то була політична стаття або трактат з політичної економії, що їм він оддавав перевагу перед романом з дивної любові напівосвічених людей до серйозного читання, йому все ж таки щастило залучити її до цієї сухої матерії, часто не зрозумілої йому самому: він вірив, що виховує в собі серце, розвиває здатність любити її, маючи на увазі час, коли вони поберуться. У своїх найфантастичніших мріях Сільвер завжди одводив місце Мієті. Ця невинна ніжність захистила його від розтлінного впливу легковажних казок вісімнадцятого сторіччя, що випадково попали йому до рук. Але Сільвер волів людинолюбні утопії, що їх винаходять у наші дні великі уми, захоплені химерою вселюдського щастя. Сільвер поринав у них укупі з Мієтою: без неї він не мислив собі ні знищення пауперизму, ні остаточної перемоги революції. То були ночі гарячкового читання, коли його напружена думка не могла відірватися від книжки; він кидав її й знову двадцять разів брався — ночі, сповнені солодкого хвилювання, що його п’янило до ранку, як заборонене вино, і йому ставало тісно в вузькій комірчині; очі різало від жовтого й косого світла лампи, але він тішився, незважаючи на те, що голова йому горіла від безсоння, складав далі проекти нового суспільства, безглузді й наївно великодушні, де народи вклонялися ідеальній жінці, втіленій в образі Мієти. Сільвер мав спадковий нахил до фанатичної віри й утопії.
Нервовий розлад бабуні в ньому перетворився в постійне піднесення і поривання до всього високого й недосяжного. Самотнє дитинство, напівосвіченість сприяли розвиткові цих природних нахилів. Сільвер ще не досяг того віку, коли в людському мозку міцно закорінюється нав’язлива ідея. Ранком, освіживши голову холодною водою, він забував свої божевільні мрії, сповнені наївної віри й невимовної ніжності. І Сільвер знову робився дитиною й бігав до колодязя з єдиним бажанням: побачити усмішку своєї любої і разом з нею тішитися з радості променистого ранку. Траплялося, що Сільвер, захоплений думками про майбутнє або. просто улігши раптовому пориву, кидався до тітки Діди і цілував її в обидві щоки, а та зазирала йому в очі, ніби стурбована тим, що вони такі ясні й світяться знайомим їй щастям.