— Та ну-бо, пора, уже перша година.
Але Мієта, вперта, як усі дівчатка, вимагала, щоб він неодмінно скочив перший; вона подивиться, як він ітиме. Сільвер правив своєї, тоді Мієта, щоб покарати його, лякала:
— Я сплигну, ось побачиш.
І плигала з шовковиці, наганяючи на Сільвера жах. Він чув глухий шум її падіння, чув, як вона з реготом тікала, не відповідаючи на його останній привіт. Ще декілька хвилин стояв він і дивився, як зникає в темряві її тінь, о потім повільно спускався й сам і прямував до завулка св. Мітра.
Протягом двох років вони приходили сюди щоденно. В перші їхні побачення вечори були зовсім теплі. Закохані гадали, що зараз травень, місяць, коли бродять соки, коли в теплому повітрі пахне листям і молодим зелом. Ця припізнена осінь була для них ніби ласкою неба: вона дозволяла їм довго блукати алеєю й ще тісніше скріпити свою дружбу.
Потім пішли дощі, сніги, вдарили морози. Але навіть злі витівки зими не могли утримати їх удома. Мієта приходила, загорнута в велику брунатну керею, й вони з Сільвером сміялися з негоди. Сухими й ясними ночами, коли легкі подуви вітру підіймали морозний пил і кололи їм обличчя ніби тонісінькими голочками, вони не зважувалися присісти; вони тільки наддавали ходи, туди й назад, снуючи стежкою, мерзлякувато горнучись у керею; щоки синіли, очі сльозилися з холоду, і вони сміялись, жваві від швидкої ходи на морозі. Одного разу, коли падав сніг, вони зліпили: величезну снігову кулю й закотили її в завулок, де куля пролежала більше місяця, і вони щоразу дивувалися з неї, приходячи на побачення» Дощ теж не лякав їх. Вони сходилися в найбільші зливи й промокали аж до кісток. Сільвер прибігав, кажучи собі, що Мієта не прийде, що це божевілля, а коли Мієта з’являлась, він не знав, як їй і докоряти. А, правду мовити, він чека» на неї. Кінець кінцем він вирішив пошукати притулку від негоди, знаючи, що-вони все одно сходитимуться, хоча й обіцяли одне одному не виходити в дощ. Виявилось, що сховок не так важко знайти. Сільвер розкидав купу дощок і влаштував так, щоб їх можна було легко виймати і вставляти назад. Тепер закохані могли сховатися в маленькій будці. Це була щось нібито квадратова хижка, де вони сиділи, притиснувшись одне до одного, на колоді, яку залишили в своєму притулкові. В дощові вечори той, хто приходив перший, ховався в норі, потім приходив другий, і вони вдвох задоволено слухали, як глухо торохтить злива, вибиваючи по дошках барабанний дріб. Перед ними, круг них у чорній без просвітку ночі річками лилася вода; безугавний шум нагадував гомін натовпу, а проте вони були зовсім самотні, на краю світу, в глибині вод. Їм було так добре, так затишно серед цього потоку під стосом дощок, звідки їх щохвилини могла знести злива. Їхні зігнуті коліна майже торкались краю отвору, й вони намагалися відсунутися якнайдалі; їхні щоки й руки засипав тонкий дощовий пил. Великі краплини стікали з дощок й падали рівно, з голосним плюскотом. Закоханим було тепло в брунатній кереї і так тісно, що Мієта сиділа майже на Сільверових колінах. Вони довго розмовляли, потім замовкали, скуті втомою, приспані теплом обіймів і одноманітним шерехом дощу.
Цілими годинами просиджували вони тут, тішачись зливою, схожі на дітей, котрі поважно ходять у дощ під маленькою парасолькою. Мабуть, вони понад усе любили дощові вечори. Правда, розлучатися тоді було ще важче. Мієті доводилося перелазити через мур під страшенною зливою і в густій пітьмі перестрибувати калюжі Жа-Мефрену. Тільки дівчина випускала руку Сільвера, як одразу губилася в темряві, в шумі води. Оглушений, осліплений дощем, він марно натужував слух. Але й неспокій, який залишала в них обох ця нагла розлука, мав, проте, свою чарівність: до другого дня вони все турбувалися, чи не трапилося чого лихого в таку пору, коли добрий хазяїн і собаки не вижене з хати: легко ж бо посковзнутися, можна й заблудити; ці побоювання змушували їх увесь час думати одне про одного, і при наступній зустрічі вони ставали ще ніжнішими.