Здалеку, на Сен-Клерських луках, сюрчали коники; а в гуркоті Віорни, що текла біля їхніх ніг, учувався наче шепіт закоханих, притишені звуки поцілунків. З дрімотливого неба, наче краплини теплого дощу, падали зірки. І закохані, лежачи горілиць у густій траві, зачаровані трепетом вод, вітру й тіней, раювали, втопивши зірку пітьму, руки їхні зустрічалися в короткому стисканні.
Іноді Сільвер, виразно відчуваючи небезпеку цього німого захвату, схоплювався на рівні ноги й пропонував Мієті перебратися на острівець, що виставав посеред мілководдя. Обоє роззувалися і входили в воду; Мієта не боялася камінців, що їй попадали під ноги, й не хотіла, щоб Сільвер підтримував її, і якось упала посеред річки, але місце було мілке, і вона поплатилася тільки тим, що намочила спідниці. Опинившись на острівці, вони лягали там ниць на піщаній косі, очі їхні були на одному рівні з водою й дивилися в далечину, де в сяйві місячної ночі річка переливалася сріблястою лускою. Мієта уявляла, що вона на кораблі, і запевняла, що острів рухається; вона почувала, як їх заносить кудись течією. Вони стежили за бистрою водою, аж поки находила запаморока; це забавляло їх і надовго затримувало на березі; вони тихенько наспівували, як співають рибалки, коли їхні весла черкають по воді. Коли берег був низький, вони сідали на краю, наче на дерновій лаві, й спускали босі ноги в воду. Вони балакали годинами, ляскаючи ногами по воді, здіймаючи цілу бурю, каламутячи спокійну гладінь, і студена вода заспокоювала їхній пал. Ці ніжні ванни навіяли Мієті примхливу вигадку, що ледве не зіпсувала їхню чарівну невинну любов. Вона забажала, що б там не було, викупатися як слід. Трохи вище, за Віорнським мостом, буїв тихий. затон, завглибшки з метр, дуже зручний, за її словами, і цілком безпечний; зараз тепло, можна ввійти в воду по самі плечі; а потім їй страх як хотілося навчитися плавати. Сільвер її навчить., Але Сільвер заперечував: вночі купатися небезпечно, їх можуть помітити, й це їм пошкодить. Але він умовчав головну причину. Його інстинктивно стурбувала думка про нову забавку. Вія питав себе, як вони роздягатимуться і як він триматиме Мієту в воді. А її, здавалося, не соромили ці всі труднощі.
Якось увечері вона принесла купальний костюм, перешитий з старої одежини. Сільверові довелося вернутися додому до тітки Діди по штанчата. Витівка була цілком невинна. Мієта навіть не відійшла набік: вона просто роздяглася в затінку верби, такої густої, що її дитяче тіло лиш на якусь мить блиснуло невиразною білотою. Смагляве тіло Сільвера вимальовувалося в пітьмі, наче той стовбур молодого дуба, а округлі ноги й руки дівчинки нагадували молочно-біле гілля берези.
Листя прибережних дерев одягало їх темними плямами тіней, і вони весело йшли у воду, перегукуючись, викрикуючи від раптової свіжості. Збентеження, таємна сором’язливість — усе було забуто. Вони купалися цілу годину, борсалися, бризкали одне одному в обличчя. Мієта то сердилася, то реготала, а Сільвер, даючи їй першу лекцію плавби, від часу до часу занурював її з головою, щоб «загартувати».
Ухопивши Мієту одною рукою за стан, другою він підтримував її зісподу, а вона старанно била по воді ногами й руками, думаючи, що пливе, але як тільки Сільвер відпускав її, вона починала борсатися й кричати, судомно хляпала руками по воді, чіпляючись за його плечі й шию. На хвилину вона спиралася на нього й переводила дух; вода збігала з неї струмочками, а намоклий костюм обмальовував принадну форму її незайманих персів.
— Ну-бо ще один разочок! — кричала вона. — Ні! Ти навмисне не тримаєш мене!
І нічого соромного не було ні в обіймах Сільвера, що підтримував її, ні в переляканих Мієтиних рухах, що чіплялася за його шию; свіжість купання надавала всьому кришталевої чистоти.
Невинні нагі діти, сміючись, забавлялися в теплому смеркові, серед дрімотливого листя. Після першого купання Сільвер дорікав собі за погані думки. Мієта роздягалася так швидко, вона була така свіжа в його обіймах, вона так дзвінко сміялася! Не минуло й двох тижнів, як дівчинка навчилася вже плавати. Вона вільно орудувала руками й ногами, гойдаючись на хвилях, бавилася з ними, віддаючись повільній течії, проймаючись спокоєм неба, чарівністю берегів.
Вони тихенько пливли поряд, і Мієті здавалося, що густе віття дерев з обох берегів схиляється над ними, прикриває їх величезною завісою. А місячними ночами лелітки ковзали поміж стовбурами і прозорі постаті в білому вбранні гуляли понад берегом. Але Мієта не боялася; з дивним, незрозумілим захопленням стежила вона за грою тіней. Вона пливла повільно, і тиха вода, що в пій, наче в дзеркалі, відбивався місяць, з її наближенням збиралася в зморшки, наче гаптована сріблом матерія; кола ширшали, розпливаючись біля берегів під навислим віттям дерев, де чулися таємничі сплески; кожен вимах наближав її до чорної ями, сповненої згуків, — Мієта намагалася швидше пропливти далі; маяли купи дерев; їхні чорні обриси змінювали форму, довшали, здавалося, бігли берегом слідом за нею. А коли Мієта лягала голічерева, з невидимої млистої далечини до неї докочувався врочистий, протяглий голос ночі, сповнений шелестів і зітхання.