Мієта не була мрійна з натури. Всім своїм тілом, всіма почуттями вона тішилася з неба, річки, тіней і світла, а найбільше з річки, що в безперервному течиві колисала її з безкраєю ніжністю. Яка насолода підніматися проти течії, відчувати, як пружні струмені розбиваються об груди, ноги, викликають приємний лоскіт, такий ніжний, що його не можна витримувати без нервового сміху. Мієта поринала глибше, опускалась у воду аж по самі вуста, щоб течія огорнула плечі, охопила її всю, від підборіддя до ніг, виціловуючи її грайливо. Дівчину опановувала млість, вона нерухомо лежала на поверхні річки, і струмочки пробігали по тілу під костюмом, роздимаючи матерію. Вона качалася на водяній гладіні, наче кошеня на килимі, перепливала з мерехтливої води, де купався місяць, у чорну воду, затемнену деревами, і її проймав легкий дрож, ніби вона тільки що вийшла з сонячної долини і відчувала, як свіжість листя холодить їй потилицю.
Мієта почала відходити набік, щоб роздягтися, вона стала вже ховатись. У воді вона вже не пустувала і не хотіла, щоб Сільвер торкався її. Вона тихо підпливала до нього з ледь чутним шумом, наче пташка, що пролітає крізь зарості, або крутилася коло нього, почуваючи якийсь незрозумілий острах. Він теж відсувався, коли випадком торкався її. Тепер на річці закохані зазнавали п’янкої втіхи, млосного заціпеніння, що бентежило їх. Коли вони виходили з води, їх починав морити сон, в голові наморочилося, ними опановувала якась знемога. Мієта одягалася дуже довго. Спершу вона накидала на себе сорочку та спідницю і лягала на траву, нарікаючи на втому; вона кликала Сільвера, що стояв за кілька кроків, відчуваючи порожнечу в голові і чудне хвильне томління в усьому тілі. Поворітьма їхні обійми ставали палкіші, вони відчували крізь одяг пружне «тіло, прохолодне від купання, і зупинялися, важко дихаючи. Від густих Мієтиних кіс, ще зовсім вогких, від її шиї, плечей несло свіжим ароматом, що п’янив юнака.
На щастя, Мієта заявила раз увечері, що не купатиметься більше, бо від холодної води вся кров переливає до голови. Вона пояснила це з наївною простодушністю.
І знову почалися довгі розмови. Випробування, що його зазнало їхнє невинне кохання, викликало в Сільвера тільки захоплення фізичною силою Мієти. За два тижні вона вивчилася плавати, й часто вони плавали наввипередки; вона розрізала хвилі такими самими швидкими помахами, як і він. Сільвер захоплювався фізичною силою і любив фізичні вправи, і серце йому, ніжнішало, коли він бачив, яка вона дужа, міцна, витривала й моторна. Особливою пошаною він перейнявся до її дужих рук. Якось після купанки — одної з перших веселих купанок — вони охопили одне одного за стан і кілька хвилин борюкалися на мілині, і Сільверові ніяк не вдавалося перекинути Мієту; зрештою, він утратив рівновагу, а вона встояла. Її закований товариш ставився до неї, наче до хлопця, ось чому постійні гулянки, скажені перегони на луках, видирання гнізд на верхів’ї дерев, борюкання — всі ці жваві забавки — довший час берегли їхню любов, заховували її чистоту. Але в Сільверовій любові, крім захоплення спритністю Мієти, чаїлася ще особлива ніжність. Тільки-но Сільвер бачив нещасну істоту, бідну босу дитину на курній дорозі, як йому стискалося серце з жалю; він любив Мієту тому, що ніхто не любив її, що їй випала жорстока доля упослідженої. Коли вона сміялася, він був щасливий, що може дати їй радість. До того ж дівча було таке ж дике, як і він, обоє вони дружно ненавиділи кумась із передмістя, Мрії, що ним він віддавався вдень у стельмашні, дужими ударами набиваючи обіддя на колеса, були сповнені великодушного безумства. Він думав про те, що повинен відновити честь Мієті. Все перечитане виринало в його свідомості: він одружиться з своєю подругою, щоб люди шанували її; за святий обов’язок він уважав — урятувати дочку вбивці: І він так захопився роллю рятівника, що бачив усе в неприродному світлі; вкидаючись в якийсь соціальний містицизм, він мріяв про такий апофеоз: Мієта сидить на троні на проспекті Совер, і все місто вклоняється їй, прохає в неї вибачення й співає їй похвалу. На щастя, він забував про всі ці чудові видива, як тільки Мієта з’являлася з-за муру.