— Хочеш навзаводи? Ручуся, що ти мене не випередиш.
І хоча Сільвер і вві сні й наяву захоплювався своєю коханою, в ньому така сильна була потреба справедливості, що він не раз доводив Мієту до сліз розмовами про її батька. Правда, дружба з Сільвером дуже пом’якшила її норов, а все ж часами на неї находили приступи колишньої впертості й бурхливого гніву, тоді очі їй темнішали, вуста щільно стулялися і вона твердила, що батько її добре зробив, забивши жандаря; земля належить усім, і кожний має право стріляти там, де йому заманеться. А Сільвер поважно тлумачив їй тоді сенс законів так, як він їх розумів, і давав найчудніші пояснення, що від них здригнулись би судді Пласана.
Ці розмови найчастіше відбувалися десь на Сен-Клерських луках. Трав’яний килим темно-зеленого кольору розлягався перед ними, аж доки око сягало, й жодної деревини навкруги. Величне небо по самий обрій мерехтіло тисячами зірок. Закоханих ніби вколисувало це море зела.
Мієта довго не згоджувалась: невже Сільвер уважає, що краще б її батько дозволив жандареві вбити себе? Хлопець замовкав на мить. А потім заперечував, що краще бути жертвою, ніж убивцею, і що немає більшого нещастя, як убити ближнього, навіть під час самозахисту. Для нього закон був чимсь святим, а судді справедливо вчинили, засудивши Шантагрея до каторги.
Мієта не тямилася, ладна була прибити свого друга, кричала, що в нього таке ж черстве серце, як і в інших. Але Сільвер і далі вперто обстоював ідеї правосуддя; вона починала плакати, кажучи крізь сльози, що він, мабуть, червоніє за неї, бо він усе нагадує їй про злочинство батька. І ці суперечки кінчалися звичайно сльозами й схвильованим замиренням. І хоч дівчина плакала, визнавала, що вона не цілком справедлива, все ж у глибині душі вона залишалася дикою й невгамовною. Раз якось вона з реготом розповіла, що бачила, як жандар упав із коня і зламав собі ногу. А втім, Мієта жила тепер тільки думками про Сільвера. На його запитання про дядька та брата в перших вона відповідала: «Ну їх!», а як він наполягав, турбуючись, що їй надто вже зле живеться в Жа-Мефрені, вона казала, що багато працює й ніщо не змінилося, їй усе здавалося, що Жюстен здогадується, чому вона співає ранками, чому в її очах така ніжність. І вона додавала:
— Та й що із того? Хай тільки поткнеться до нас, ми його так зустрінемо, що йому пропаде охота пхати носа до чужого проса!
Іноді вони втомлювалися від довгих гулянок на чистому повітрі. Вони завжди поверталися на пустирище св. Мітра, до вузенької алеї, де було так задушливо літніми вечорами від пряних пахощів стоптаної трави, від гарячих випарів. Але іноді в алеях дихалося легше, вітер освіжав повітря, закохані надовго лишалися там, не відчуваючи запамороки. Як добре було спочивати в алеї! Вони сиділи на могильній плиті, не чуючи більше галасу дітваків і циган; вони мали таке відчуття, ніби у себе вдома. Сільвер не раз знаходив тут кістки й уламки черепів, і закохані любили розмовляти про колишнє кладовище.
Вони мали жваву уяву, їм привиджувалось, що їхня любов — чудове здорове соковите зілля, виросле на цьому угноєному смертю грунті. Любов їхня зросла, як буйні трави, розцвіла, як мак, що оце гойдається від найменшого вітерця, мак, подібний до вирваного закривавленого серця. Закохані розуміли тепер, чий подих, вони відчувають у себе на обличчі, чий шепіт вчувається в темряві, що за тремтіння пробігає по алеї: то мерці обпалюють їх своєю колишньою пристрастю, мерці розповідають їм про свою шлюбну ніч, мерці перевертаються в домовині, пройняті жагучим бажанням любити, знову спізнати жагу. Ці кістяки були сповнені ніжності до закоханих. Огонь їхньої юності зігрівав розбиті черепи, потрощені кістки ніби захоплено шепотіли, пройняті ніжною турботою й заздрістю. І коли закохані йшли, старе кладовище починало плакати. Трави, що жаркими ночами обвивались круг їхніх ніг, намагаючись їх зв’язати, як тонкі пальці, зсохлі в могилі, тяглися з землі, щоб затримати, кинути їх ув обійми одне одному. Гострий, терпкий дух зламаних стеблин п’янив, як сласний аромат, як могутні соки життя, що законюються в глибині гробів і дурманять коханців, заблудлих на безлюдних стежках. Мерці, древні мерці жадали шлюбу Мієти й Сільвера…
Ніколи закохані не відчували остраху. Розлита навкруги ніжність зворушувала їх, і вони починали любити ці незримі істоти, відчували інколи їхню присутність, ніби трепет крил. Іноді залюблених оповивав якийсь приємний смуток, вони не розуміли, чого хотіли від них мерці, вони і далі наївно любили одне одного на цьому занедбаному цвинтарі, де угноєна земля дихала життям, де все настирливо вимагало їхнього з’єднання. В вухах дзвеніло від спеки, кров приливала до лиця, але все ж вони нічого не розуміли.