Бували дні, коли голоси мертвих лунали так голосно, що Мієта, млосна, півлежачи на могильній плиті, дивилася на Сільвера затуманеним зором, ніби хотіла запитати: «Чого їм треба? Що за вогонь у моїх жилах?» А Сільвер, знесилений, схвильований, не насмілювався відповісти, не насмілювався вимовити палкі слова, що витали в повітрі, послухатися божевільних порад буйної трави, тихої алеї, закинутих могил, що, здавалося, жадали стати за любовне ложе.
Закохані часто говорили про кістки, що їх знаходили в траві. Мієта по-жіночому любила все страшне. З кожною новою знахідкою починалися догадки без кінця. Коли кістка була тонка, Мієта уявляла собі гарну дівчину, хвору на сухоти або вмерлу від гарячки напередодні весілля; коли кістка була здорова, то, мабуть, належала величавому дідові, воякові, судді або якійсь могутній людині. Але найцікавішою була могильна плита. Раз при ясному місячному світлі Мієта роздивилася на одному боці напівстерті літери. Вона змусила Сільвера ножем обчистити мох, і вони прочитали вибитий на камені напис: «Тут спочиває… Марія… що вмерла…» І Мієта, прочитавши своє ім’я, заціпеніла. Сільвер обізвав її дурненькою. Але вона не могла утриматися від сліз. Вона казала, ніби щось ударило її в груди; що вона, певне, незабаром помре і що ця плита буде для неї. Юнак похолов, але тут же почав її соромити. Як! Вона така мужня і раптом думає про всякі дурниці. Кінець кінцем обом їм стало смішно. Після цього випадку вони уникали говорити про мерців. Але в години жури, коли хмарне небо повивало смутком алею, Мієта починала балакати про цю незнайому Марію, могила якої так довго сприяла їхнім побаченням. Може, й кістки цієї безталанної дівчини все ще лежать тут.
Одного вечора їй спала на думку чудна забаганка: вона попросила Сільвера підняти плиту, щоб подивитися, що під нею. Він не згоджувався, бо такий вчинок здавався йому блюзнірством. Його відмова надовше затримала Мієтині мрії на дорогому, витвореному її фантазією образі, що мав її ім’я. Мієта запевняла, що Марія вмерла в її віці — в тринадцять років — у розквіті любові. Навіть камінь будив її жаль, камінь, через який вона так спритно перестрибувала і на якому вони так часто сиділи, камінь, остуджений смертю й зігрітий їхньою любов’ю. Вона казала:
— Ось ти побачиш, це принесе нам нещастя… Якщо ти помреш, я прийду сюди помирати; і я хочу, щоб мене поховали під цією плитою.
У Сільвера стискалося горло; він лаяв її за те, що вона гадає про такі сумні речі.
Так майже два роки любилися вони і в цій вузенькій алеї, і в просторі піль. Їхня ідилія перейшла через холодні грудневі дощі й палкі заклики липня, не занепавши до банальної інтрижки. Вона заховала в собі чарівну красу старожитних переказів, палку невинність, наївне бентеження тіла, що чогось жадає й не знає, чого саме. Мерці, древні мерці марно нашіптували їм на вухо спокуси. Закохані винесли зі старого кладовища тільки ніжний сум, невиразне передчуття, що їм лишилося недовго жити: якийсь голос казав їм, що вони загинуть, несучи з собою свою невинну любов, загинуть перед самим весіллям. того дня, коли захочуть оддатися одне одному. Напевне, саме тут, на цій могильній плиті, серед кісток, загублених у густій траві, виник у них дивний потяг до смерті, палке бажання лягти разом у домовину, що так хвилювало їх на Оршерській дорозі тої грудневої ночі під жалібні заклики дзвонів.
… Мієта спокійно спала, поклавши голову на груди Сільверові, а він згадував про колишні побачення, чудесні роки розкішних утіх. На світанку дівчина прокинулася. Перед ними розляглася долина, вся світла, під молочним небом. Сонце не сходило ще з-за горбів. Кришталеве світло, чисте й дзеркальне, наче та джерельна вода, лилося з білих обріїв. Десь далеко вилася Віорна, мов біла шовкова стрічка, гублячись серед рудих і жовтих нив. Перед ними слався безкраїй простір, сіре море олив, виноградники, подібні до широких полотнищ мережаної тканини, цілий край, що здавався ще безмежнішим у прозорому повітрі й холодній тиші. Колючі подихи вітру морозили обличчя. Закохані моторненько підвелися, підбадьорені вранішнім світлом. Нічні страхи і смуток зникли разом із тьмою, і вони захоплено дивилися на величезну округлу долину, весело слухали бовкання двох дзвонів, що, здавалось їм, радісно вітали з зорею святкового дня.