Лапікура Наталія
Лапікура Валерій
Ще не вмерла…
Ще не вмерла…
А от москалів якраз у нашому селі Великі Колоди і прилеглому до нього хуторі немає. Є євреї — в кількості одна штука. Прибився у Великі Колоди з великої ж любові. І ще — зять баби Софи, котрий “кавказької національності”, з таким хитромудрим іменем, що баба, коли писала дочці листа у місто, починала його так: “Здрастуй, дорога доню Галю… і твій муж”. Доня Галя давно вже під мамине крило повернулася, її муж справно служить у баби Софи зачухою — “завідуючим чужим хазяйством”, приймаком, себто, українську мову вивчив (з поваги до тещі, слухай, вона ж мене сином називає!), а теща ніяк його імені не вимовить, тому й звертається: синку! Але то таке. Я про інше.
Те, про що я маю розповісти, могло статися в будь-якому селі нашої України, будь-якого року після 1991-го. Тому не питайте, в якій області наше село. Яка різниця, всі ми — українці.
Наші Великі Колоди і прилеглий до них хутір Малі Пеньки — не обласний центр і навіть не районний. Але останні …надцять років життя у нас, хвалити Бога, цвіте і буяє. Завдяки об’їзду.
Пояснюю: спочатку гавкнулася траса, що через райцентр ішла. А отой об’їзд зробили через наші Великі Колоди. І навіть залатали асфальтом найглибші дірки в бруківці, ще й дорожні знаки на додачу пришпандьорили. І загуло на наших тихих вуличках, задеренчало і забібікало. Навіть уночі.
Ремонт основної магістралі затягнувся. То інвесторів не знаходили, а коли знаходили — інвестиції розкрадали. То цемент для бетону виявлявся не тієї марки, зате чудово підходив для будівництва котеджів у мальовничих куточках нашого краю. То ще щось заважало. Тому об’їзна дорога поступово перетворилася на головну. І почала обростати, як кажуть вчені люди, інфраструктурою. Спочатку розквітла вже зовсім занедбана чайна на три столики. Потім кіоски на узбіччях повистромлялися, а за ними і генделики. А коли Василь на прізвисько Дизель переробив свій рідний городець на автостоянку для ТІРів і пробив заправочку — навіть ліниві збагнули, що жити при дорозі, як отой будяк, у наші часи вже не випадає.
Це добре, що нашого полку сільських капіталістів приросло. Бо досі тільки ми з моїм Павлом на власній свинофермі парилися. А решта люду сиділо, склавши руки і чекало, доки вернеться совєцька власть і помаже всіх їх медом. А головне — відновиться колгосп, в якому знову можна буде красти.
Рипнулися було за звичкою красти і в нас. Але! Я на цих експропріаторів маю протиотруту, як зараз кажуть — “кришу”. Все дуже просто: наш дільничний міліціонер — мій двоюрідний брат. Він не просто міліціонер, а по-нинішньому — Шериф. Йому МВС навіть офіс спорудило посеред села. На повороті. На два поверхи. Знизу приймальня, капезе і туалет з унітазом. А на другому поверсі — службова квартира. Ну, пощастило хлопцеві, нічого не скажеш. Мені з ним, до речі, теж. Після першої ж спроби колодчан “приватизувати” з нашого обійстя якусь дещицю, він зібрав збори і пояснив, що з цього приводу каже Закон. Краще — по-людському: як щось треба, спитайте.
— А от я попросив п’ятірку — не дали! — поскаржився хтось. — А у них гроші є, я знаю!
— Що значить — попросив? Позичити?
— Ні, чому позичити? У них же є, то хай дадуть тому, в кого немає.
— Дядьку, вони не зобов’язані вам просто так давати. Це ж вам не колгосп. Вони ці гроші не малюють, а власними руками, власним потом заробляють. Та якщо ви запропонуєте їм допомогу, вони вам за неї заплатять.
— О! Що ж це робиться? Знову експлуатація трудового класу, як до революції?
— Але ж якщо вам Марія просто так ту п’ятірку дасть, то вийде, що ви її експлуатуєте? До речі, коли у них толока була, щось я вас там не бачив. А Павло всім, хто прийшов, потім добре віддячив.
Не одразу, але згодом вдалося вибити з мізків колодчан оте совкове сміття “мені повинні дати”. Особливо, коли це стосувалося мого мобільного телефона. Мобільник я тримала вдома задля того, щоб із кумою, котра в районі, зв’язуватися одразу, як тільки виникне потреба. Сусіди пронюхали — і почалося:
— Ой, виручайте, так треба подзвонити, так треба! А пошта чомусь зачинена, а в конторі не дозволили! Ой!
А пошта насправді не зачинена, а в конторі ніхто до телефону не просився, а подзвонити треба, щоби спитати, чи це правда, що в районі на гастролях Вірка Сердючка.
Один поговорить, другий… не встигла озирнутися, як посадили мені всю батарейку. До куми дзвонити — а дзуськи! Тоді я нову батарейку заховала, а всім, хто з’являвся показувала телефон з порожньою:
— Ось, бачите, виговорили її, а нову купувати — в область треба їхати. Коли ще я зберуся!
Але я щось відволіклася від головного. А головне — які в нашому селі і історії трапляються — куди тим мексиканським серіалам.
Історія перша, весела
Ой, гоп, та помалу,
Та й пошила штани з валу.
Та й пошила, та й наділа —
Кажуть люди, що до діла.
(приспівка до танцю).
Кожного вечора я зазирала до сажу, як там мої свинтуси. Кабан Коханий, здоровенний кнуряка з закрученими догори іклами, схожий більше на дикого вепра, ніж на одомашненого продовжувача роду свинячого, перед сном обтирав боки об загородку. Видати, добряче йому свербіло, бо кора з неошкурених соснових жердин летіла в усі боки.
Я простягала руку і чухала Коханому, де свербить. Він мружив очі, тихо рохкав і зручніше підставляв бока. Я проходилася пальцями поміж довгої чорної щетини, а коли тяглася до крану — напустити в поїлки свіжої водички, Коханий смикався до мене і обурено басив: мовляв, ти куди? Чухай ще!
Хто би повірив, що з того манісінького поросятка, котре бігало за мною по двору, як цуценя, штовхало п’ятачком у ноги і підставляло бока, щоб я почухала, виросте отакий от гевал, якого бояться не лише сусідські пси, а й самі сусіди.
Власне, вся наша свиноферма почалася з Коханого. Спершу жили ми, якщо це можна назвати словом “жили”, у місті. Установі, в якій ми з Павлом служили після сільгоспакадемії, ось-ось жаба мала циці дати. Ми ще з’являлися на роботу, але за неї вже ніхто не платив. Цілими днями сиділи, чекали чи то реорганізації, чи то ліквідації, аж зрештою збагнули: треба тікати. Соціалізм закінчився. А тут я й одержала від родичів спадщину в рідному селі. Отих самих Великих Колодах. Хата з великим хлівом, городом, садком, подвір’ям, а по подвір’ю бігає маленький кабанчик. Як радісно обізвали його мої діти, Хрюнька.
Чоловік придивився до Хрюньки і радісно сказав:
— Слухай, він же не простий, а породистий! З нього ще й яка користь може бути. А що як ми з тобою взагалі тут залишимось і заведемо свиноферму?
— А як же твоя обіцянка?
— Яка? Я тобі багато обіцянок давав. Але ж і виконував!
— Обіцянка щодо того, що я в тебе ніколи не тягатиму тачки з гноєм.
Було колись. Пішла на базар, а тут дядько причепився:
— Женщина! Купіть цибулі! Гляньте, яка цибуля!
— По-перше, кажу, я не женщина, а жінка. По-друге, цибуля як цибуля, нічого особливого. А по-третє, я вже й так навантажилася, а мені чоловік не дозволяє важкого до рук брати.
Сказала це просто так, аби він відчепився. Але дядько наприндився і гордо заявив:
— А от моя жінка вдома тачки з гноєм тягає — і нічого!
І нічого? Ну, буде тобі зараз нічого!
— То що я вам скажу: вам із дружиною, звичайно, повезло. А їй з вами — ні! Це як же воно виходить: ви тут у холодочку цибулею приторговуєте, а вона там по спеці тачки з гноєм тягає? А потім що? Дітей родити ви за неї будете?
— Так а як же? Коли треба?..
— Треба — самі й тягайте, а на базар її пошліть.
— Та-а-а… жінки у торгівлі не дуже розбираються.