— Авжеж! Зараз! Жінка якраз краще грішми розпорядиться. І, між іншим, не проп’є!
Переповіла я вдома Павлові цю розмову, він разом зі мною посміявся, а потім сказав:
— Я тобі обіцяю: ти у мене ніколи тачок із гноєм не тягатимеш!
Але ж це було задовго до того, як ми надумали в село перебиратися.
Павло почухав потилицю і замислився. Але думав недовго.
— От і виконаю я свою обіцянку. І свиноферму матимемо, і тачки з гноєм тобі тягати не доведеться. Їх взагалі ніхто тягати не буде.
Я вам не казала, що у мого чоловіка золоті руки? Так от кажу: все, що тільки можна було механізувати, він механізував. Не обійшлося, звичайно, без кумедних випадків, але то таке… Коли випробовували приспособу, котра якраз гній має зі свинарника назовні вигортати, вона чомусь навпаки, почала загрібати його всередину.
— Нічого! — сказав Павло. — Зараз я фазу перемкну і запрацює, як треба.
Не раз доводилося перемикати ті фази, перепаювати вимикачі і міняти комутацію, але, врешті решт, уся мала механізація таки запрацювала, як треба.
Щоправда, я ще трохи сумнівалася, бо хоч і маю вищу економічну освіту, але без практичного досвіду. Єдине точно знаю: теорія і практика — то зовсім різні речі. Але Павла підтримала кума:
— Не бійтеся, все буде гаразд. Я вас прикрию.
Кума наша, щоб ви знали, працює в районі в податковій. Може, тому по відношенню до нас ця установа не “звірствує”. Ні, послаблень ми не маємо ніяких, просто кума завжди завчасно нагадує нам, коли і що ми маємо сплатити, який папірець заповнити і куди здати, а також попереджує про зміни в податковому законодавстві. Що ви кажете? Ми гарно влаштувалися? А хто вам заважає куму в податковій мати?
Не скажу, щоби місцеві поставилися зі зрозумінням до мого остаточного рішення заробляти на життя розведенням свиней. Особливо ті, хто сподівався умовити нас заколоти Хрюньку на Різдво. Мовляв, що взяти з того поганого поросяти, котре і в Петрівку мерзне. Але “погане порося” на нормальних харчах так рвонуло в ріст, що навесні довелося робити йому велику загорожу. І поміркувати про зміну імені. Бо з першого погляду було видно, що не сьогодні-завтра закомандує наш коханий свинтус собі подругу. І хто б подумав, що такий, здавалося б, суто господарський клопіт виллється у цілий детектив.
Де ми знайшли гроші на першу свинку — ой, і не питайте. Але ж знайшли! Поїхав Павло на базар, походив, вибрав таку спокійненьку, лагідненьку. Ми вже пораділи, що особисте життя нашого кабанчика вдалося.
Але за два дні свинка здохла.
Як, чому? — незрозуміло. Наче ж їла те, що й ми — себто, картопельки натовкли, маслянкою залили. Це ж не радянські часи, коли свині росли на недоїдках з їдальні, а потім здихали, об’ївшись солоними огірками.
Наступного разу на базар поїхала я. Накинула оком на таку ж славну свинку — хоч малюй. Привезла додому, помістили її в теплі, добре нагодували…
Наступного вечора свинка здохла.
Мені аж недобре стало. Що ж це робиться?
Але зайшов братик Шериф, почув про нашу біду, відпоїв мене валер’янкою, а тоді почухав потилицю і скомандував:
— Ану, неси великого ножа! Розтин усе покаже.
І розтин показав, що у свинки всі нутрощі попечені.
— А друга покупка де, тобто, перша?
— За хатою, снігом присипана. Закопаємо, як земля трохи відмерзне.
— Неси.
Принесла. Розрізали — та ж сама картина.
— Все ясно. Продавці добиралися на базар попуткою. А не кожен водій візьме пасажирів зі свиньми: верещать, машину загиджують. То їх вапном напоїли, щоб у дорозі не вищали і не кувікали. А так — виглядають тихими, спокійними. Не шумітимуть, навіть якщо голодні будуть.
— Саме на це я й купилася, — зізналась я. — Знаєш, як воно буває: втрапить тобі отаке, як наш сусід колись — голодне, не голодне, а репетує.
— Ну добре, ти економіст. А я ж — ветеринар, як же я не втямив? — картав себе Павло.
— Та-а-ак, бачу, без міліції не обійдеться. Ви продавців запам’ятали? — одразу взявся до діла Шериф.
— Як побачимо — згадаємо.
З’ясувалося, що і я, і Павло нарвалися на одних і тих же хазяїв.
Наступної суботи Шериф посадив нас у свою машину — і ми рвонули в район на базар. В районі того, кого ми шукали, не було.
— Зовсім не обов’язково. Вони ж розуміють, що може з’явитися покупець і качати права. Скочимо у сусідній район, це ж недалеко.
А от у сусідньому районі торгівля підпоєними вапном поросятами йшла на повну котушку. Покупці, як і ми з Павлом, ловилися на макуху, точніше — на сумирний вигляд свинок і кабанчиків.
— Це ще краще, що ми їх тут знайшли, — сказав мій братик. — Тут дільничний — разом у школі міліції вчилися.
Знайшли Шерифового однокласника, пояснили ситуацію. Той тільки перепитав:
— Ти сам розтин робив? Помилки бути не може?
— Я тобі кажу!
— Тоді — вперед!
Обступили ми загородку, де нещасні приречені поросята лише п’ятачками водили:
— Ваші документи, будь ласка.
Не хтось же питає — міліція. Показали документи. Міліція ті документи вивчала довго, прискіпливо, а тоді:
— На вас поступив сигнал, що ви свиней труїте.
— Ми? Чиїх? Хто сказав?
— Своїх поки що. Але продаєте вже отруєних.
— Та Бог з вами, нащо нам це потрібно?
— Розберемося, нащо вам це потрібно. А зараз — я маю право вас затримати.
— За що? За якесь порося, що здохло?
— А звідки ви знаєте, що здохло?.. Знаєте. Ну — тим більше. Я вас затримую, згідно з заявою, що поступила від ваших покупців.
— Та мало що люди набрешуть! Ні, ви чуєте? У них порося здохло, а ми винні!
— То ви подивіться на цих! — не витримала і втрутилась я. — Вони теж підпоєні!
Навколо збирався натовп. Жінка, котра вже посадила куплене порося в мішок і збиралася йти, повернулась і вигорнула його з мішка назад у загородку.
— Я передумала. Поверніть гроші!
— Що ви нам комерцію перебиваєте! — загорлав продавець. — У мене найкращі поросята на весь базар! А тут прийшли, розумієш, аферисти, наклеп зводять!
— То це міліція вам — аферисти? Ну що ж, я маю право затримати вас без пред’явлення звинувачення на три доби. Арештую і ваш товар.
— Так вони ж за три доби з голоду здохнуть!
— Їх будуть годувати. Отож, якщо вони за ці три доби не здохнуть — підозру з вас буде знято. А ні — тоді й поговоримо, хто аферист.
Злякались. І розгубились. Бо добре розуміли, що поросята три доби не протягнуть.
— Слухайте, а може ми того… миром усе владнаємо?
— Тобто?
— Ну, ми вам інше порося дамо замість здохлого.
— По-перше, не “нам”, а ось людям, котрі на вас заявили. По-друге, здохло двоє поросят. По-третє, яких ви їм дасте — цих? Так вони теж завтра здохнуть.
— А куди нам їх дівати? — буркнув один з продавців, але другий стусонув його під ребра.
— Цих вам, мабуть, зарізати доведеться. І м’ясо — самим з’їсти. Хай но тільки я дізнаюся, що ви поросятиною торгували!
— І компенсація моральних збитків! — підказав Шериф.
— А, так! Двома свинками ви не обійдетеся. Ці люди, шановані люди, до речі, понесли великі моральні збитки. Погляньте на жінку — вона так перенервувала, що її ледь у лікарню не поклали. А це набагато дорожче обійдеться.
— Ну, ще парочку підкинемо!
— Десять! — аж захлинувся від власного нахабства мій братик. Але продавці й на двадцять погодилися б, аби тільки їх не посадили.
— Це ти правильно сказав: десять, — задоволено сказав Шерифові колега — Якби вони трьома-чотирма відбулися, то скоро б знову за своє взялись. А так — перш, ніж поросят труїти, двадцять разів подумають… Ні, ти скажи! Знають же, що людям зло роблять… А роблять!
Отак на нашому обійсті з’явилося, щоправда, не десять, а дев’ять молоденьких свинок. Десятий був кабанчик, його невдовзі пустили на м’ясо.
Дітям моїм свинки дуже сподобалися. Вони їх одразу обізвали гаремом і нарекли екзотичними іменами: Зульфія, Зухра, Заріна. Не обійшлося і без Гюльчатай. Досить скоро баришні почали виписувати кола біля свого благовірного. Отак кабанчик із Хрюньки перетворився у кнура на ім’я Коханий. І уявіть собі — звання своє відробляв чесно.