— Що, на Зятя? Та він же, коли йому допечуть, “зар-р-ежу!”, а не „повішу!” кричить. Але щось я не пам’ятаю, щоб він когось “зар-р-езав”. То у них, кавказців, жарти такі.
— Хороші жарти! Я його ледь-ледь у начальства відгавкав, щоб у район не везли, в їхнє капезе. Випросив підписку про невиїзд.
Тут уже я загнала малолітніх спадкоємців спати і спитала у брата:
— У тебе знову обід на вечерю наїхав? Сідай до столу.
Доки їли, про справи не говорили. Лише потому, як прибрала посуд, повернулася до теми:
— Кажеш, Сорочиха заяву написала?
— Уяви собі! І такого наробила ґвалту у райвідділі! Відмовилася забирати чоловіка з моргу! Як тобі це подобається? Каже, доки ви цього моджахеда за грати не посадите, лежатиме мій нещасний Сорока у вашому холодильнику.
— Де вона слів таких нахапалася? В школі, пам’ятаю, за вуха на трійки тягли.
— Що ти хочеш, сестричко, це все телебачення! Дурню несе, дурню показує. От дурні і набираються різних там словечок.
— А твоє розумне начальство пише на цій дурні свої резолюції. І в результаті — хтось тут у мене бігає по стелі. Голодний, до речі.
— Ой, спасибі, що нагодувала. Чи я тобі віддячу? Може, посуд помию?
— Ага, зараз. Із твоєю вправністю — половину поб’єш. Ти мені краще розкажи, звідки Сорочиха зло на Зятя має? Жаба душить, що не у неї такий гарний чоловік, а у Галі?
— На жаль, сестричко, у неї, окрім зла, котре до справи не приліпиш, ще є речові докази, від яких слідство нікуди не дінеться.
— А, ну-ну, розказуй! Та не крути носом, бачила я твої таємниці слідства, знаєш де? В отому кіно по телевізору, що після опівночі.
— Листи вона принесла. Цілу пачку. І всі про любов.
— Чию? До кого?
— Ну, від нього до неї. Від Сороки до Галі, маю на увазі.
Отут я сіла на табуретку і почала реготати. Реготала довго, аж до сліз. Шериф чомусь моїх веселощів не розділяв. І навіть образився:
— Смішки з чужої лемішки. Людині, може, довічне світить, а вона — ги-ги!..
— Пробач, братику, але ти можеш собі їх поряд уявити — Галю і Сороку?
— Чесно? Не можу. Але листи є.
— То чиї, кажеш, листи і до кого?
— Ну, покійника. До Галі. Зять перехопив, чи знайшов, точно не знаю. Від ревнощів Сороку придушив, а коли отямився — злякався і зімітував самогубство.
— Так ти ж мені сам сказав, що з експертизою все гаразд — ніякого насильства.
— Ой, сестричко, з тою експертизою, як із врожаєм у колгоспі. Коли мерця того ж дня з зашморгу виймають, маєш один результат, а як через тиждень, то там суцільне “можливо, ймовірно, припустимо, недостатньо підстав для остаточного висновку…” Зараз, кажуть, повторну будуть призначати. Може й добре, що його Сорочиха з моргу не забирає, а то мали б ми ще й першу в історії села ексгумацію.
— Уже мали, щоб ти знав. Тільки тоді нас іще на світі не було. В п’ятдесят третьому влітку. Солдатиків із братніх могил по селах повикопували — і до району звезли. В одну величезну. А нащо? Тут хоч доглядали б. А в містечку — хто там потурбується…
Помовчали, позітхали, потім знову до справи повернулися.
— Кажеш, Зять любовні листи познаходив?
— Ну, така версія. Але він божиться, що нічого не було і в очі він їх не бачив.
— Стоп! Листи до Галі! Від Сороки. А як вони до вдови втрапили?
— Каже, вдома надибала.
— Вдома… Зайшла, а вони просто так і лежать, на виду? Зять навмисне поклав, щоб його пов’язали? Слухай, ти ж до Сорочиної хати навідувався того дня. Ще акт писали… Ти там ці листи бачив?
— Не бачив. Шмат мотузки на столі лежав і ніж, яким він його відрізав.
— А мотузка — та ж сама?
— Точнісінько! Хлопці з району тоді ж забрали, співставили з зашморгом. Із одного шматка. І ніж підходить.
— А листів не було?
— Ніяких! Ні на столі, ні на підлозі. Ми ж записку посмертну шукали. Не знайшли нічого.
— Братику, тобі не здається, що Зять у нас — повний ідіот? Спочатку залишає на видному місці мотузку, з якої на зашморг відрізав. Ножа… А потім ще й заходить після вас крадькома і листи підкидає. Мовляв, ось він я, в’яжіть мене, люди добрі. Ну просто не версія, а якийсь мексиканський серіал!
Шериф помовчав, а потім сказав, що він згоден:
— Ідіот не він, а я. Відбитків пальців з ножа не зняв. А чому не зняв? Бо ніж не на місці злочину лежав.
— Ти не ідіот, ти молодий фахівець. Таким, як ти, за радянських часів ще навіть квартиру не давали, тільки койку і гуртожитку. Це не ти мав про відбитки дбати, а оті, з району. Твоє діло взагалі теляче — стій, дивись, пиши акти.
— Ну, не додивився, каюсь.
— Каяття до справи не пришиєш, сам казав. Слухай, а з листів вони відбитки зняли?
— Не знаю…
— А хто знає? А може, він ті листи сто років назад писав, у дев’ятому класі?
— Чому в дев’ятому?
— Бо він саме в дев’ятому почав навколо Галі впадати. Отоді листи, пам’ятаю, точно писав. На уроках. Ще скандал був зі Спиридонівною. Вона у нього тихенько листочок вихопила і хотіла вголос прочитати. Тільки й сказала: “Дорога Галю…”, як Сорока шулікою кинувся, вихопив — і в рот! Училка ледь не гепнулася від несподіванки. А Сороку аж до випуску дражнили “Дорога Галя”!
— Я й не знав…
— То щоб знав.
— Сестричко, тепер щось у тебе не сходиться. Дивись: листи писав ще у дев’ятому класі. Значить, любив. А стара любов не іржавіє. Значить — у Зятя є мотив.
— Ой, що ти тямиш у любові. Якби мій Павло взявся душити всіх, хто мені колись листи писав і побачення призначав, щодня похорони б грали. Там хоч дати є, на тих листах?
— Немає.
— Отож! А як мені в дев’ятому класі в коханні освідчувалися, то не тільки дату проставляли, а й години і хвилини. І взагалі — ти ті листи бачив?
— Ото ж то, що тільки бачив. Здаля. Начальство через стіл показало — і знову в сейф. А потім — клістира вставили. При вдові! Мовляв, не знаю обстановки на місці, не орієнтуюся… ну і всяке-яке!
І саме на цьому місці наша спокійна розважлива розмова обірвалася. Тому що бабахнули двері і до кухні не увійшла і навіть не вскочила, а влетіла вдова Сорочиха з криком:
— А, ось де він! Убивця по селу ходить, а він тут чай п’є! — і кинулася на мого родича з недобрими намірами.
Мій Павло, який за весь вечір не зронив жодного слова, підскочив і перекрив Шерифа, як амбразуру, своїм широким корпусом. Сорочиха врізалася йому головою в живіт і ледь не впала. Що було далі — то ми потім пригадували зі сміхом. Шериф заховався за спину Павла і вони обидва крутилися на місці, а навколо них бігала, розмахуючи кулачками маленька Сорочиха і репетувала так, що у мене дзвеніло у вухах.
Нарешті, коли вона вибігалась і викричалась, упала на вчасно підставлений мною стілець і заплакала. Нормальна реакція. Я на мигах наказала своїм чоловікам мовчати і не рипатися, а сама підсіла ближче і подала склянку води. Вдова потрохи заспокоїлася, витерла сльози і зітхнула:
— От бачиш, Маріє, у тебе Павло є. У Галі — її джигіт. А у мене навіть мого Сороки не було. Він, як забуде, все мене Галею кличе… кликав… ой, мамо!
Знову сльози полилися. Але то треба було перечекати.
— А тут ще ці листи!
— Чекай, а де ти їх знайшла?
— Як де? Хіба я в міліції не казала? У нього в кіоску. Я ж документи шукала, щоб свідоцтво на похорони виписати. І гроші… Отам вони й лежали, під старими накладними.
Отут мене наче по голові стукнуло:
— То якщо листи там лежали, значить — він їх не відсилав?
— А що ж, для себе писав? — здивувалася Сорочиха.
— Виходить — для себе. Бо ті перші, що він у школі Галі під щоденник підсовував, вона вертала непрочитаними.
— Звідки знаєш?
— Забула? Ми ж із нею на одній парті сиділи.
Тут уже мій Шериф оговтався:
— Скажіть, а скільки було ключів від кіоску?
— Як скільки? Один. Сорока як зачиняв, то приносив додому і ховав. А я знала, де. Про всяк випадок.