— Здогадуємося. Після школи в льотне училище рвався, а його підчисту комісували.
— Були такі часи, що кожен шмаркач мріяв бути “льотциком” або космонавтом.
— У Сороки серйозні наміри були.
— Співчуваю. А до речі, в область на комісію він таки поїхав, чи не поїхав? Я ж йому все пояснив, що це тепер лікується. Щоправда, з гори на лижах кататися не рекомендується, та й гопака на весіллях танцювати теж. Треба тільки групу інвалідності зробити і записатися в чергу на стаціонар у Києві. Пару місяців полежить, потім знову комісія, переатестація, стаціонар… Розумію, марудно все це. Але головне — жити буде довго і майже нормально.
— Не буде.
— Що не буде?
— Жити вже не буде, лікарю. Ані нормально, ані майже нормально. Повісився він одразу після вашого діагнозу.
Кажуть, у лікарів нерви міцні — професія у них така. Брехня все це. Ортопеда ми з медсестрою вдвох відкачували. Вже думала — доведеться гріх на душу брати. Але він отямився і жалібно так:
— Нічого не розумію! Він, щоправда, запитав, чи я його часом не заспокоюю, бо ж Островського і паралізувало, і осліпило. То що ж це, каже, і я тепер буду лежати безпомічний і під себе пудити? А я йому: коли Островський хворів, навіть пеніциліну не було, не кажучи вже про все інше. Ні, не повинен він був так вчинити… Нічого не розумію!
Шериф залишився записувати лікареві свідчення, а я вийшла у фойє. І отут побачила… точніше — почула. Гладка руда реєстраторка репетувала на перелякану бабцю, котра щось намагалася запитати:
— Що ви мені тут голову морочите? Робити нема чого, що вдома не сидите, по лікарях лазите? Я вас сюди кликала?
— Та я…
— Що “та я”? Лазять тут, лазять зі своїми костурами, працювати спокійно не дають! Іди, бабо, труси своїми кістками десь у іншому місці, бо зараз точно винесуть ногами вперед!
Да-а-авненько я не чула таких монологів. Ще за радянських часів! Ти диви! Це ж треба!
— Як її тут тримають, таку чорнороту? — спитала я у літньої прибиральниці, яка совала шваброю поряд зі мною.
— Ой, правду кажете, чорнорота! Але знаєте, яка у нас тут зарплата? Скоро хворі самі себе будуть на прийом записувати і процедури призначати. А те, що ви чули — то ще нічого… Пару тижнів тому вона свою пащу на одного бідолаху так розкрила, що його валер’янкою відпоювали. Уявляєте, підійшла людина, маленький такий чоловічок, і певно, дуже хворий. Ввічливо попросив виписку з карточки. Так вона йому: що за народ пішов, однією ногою в могилі, а ти йому виписки малюй! Він питає: а що ж мені робити? А вона — а що хочте, хоч вішайтесь, а у мене обідня перерва.
Коли Шериф вийшов з кабінету ортопеда, я поцікавилася:
— Слухай, десь я чула, наче є така стаття: доведення до самогубства?
— Є. До п’яти років. Тільки треба довести.
— Ну, то бери ОЦЮ, сказала б — льоху, так своїх свиней ображу. І доводь до суду. Бо це вона Сороку в зашморг штовхнула. Свідки є.
П’ять років тій паскуді, звичайно, не дали. Обійшлася двома, та й то умовно, з відстрочкою. Пом’якшуюча обставина: самотня мама. Бідні діти…
Справу про причину смерті Сороки закрили. На щастя для мого родича і його начальників, ота в’їдлива газетка, що наробила стільки галасу, благополучно прогоріла. Оце тільки нещодавно, кажуть, хтось її знову купив — спеціально під вибори.
Нарешті братик-Шериф мав спокійний, вільний вечір, прийшов до нас, разом повечеряли, сіли подивитися телевізор. Показували англійський детектив за Агатою Крісті. Братусь під хороший настрій обійняв мене лівою рукою і щасливо сказав:
— Міс Марпл ти наша! — за що одразу одержав потиличника.
— Ти чого?
— А ти чого обзиваєшся? Ще б Шерлоком Холмсом назвав! — прикинувся ревнивим Павло.
— Холмсом не назвав би. Бо Марія не палить люльку і не грає на скрипці, хіба що на гітарі, та й то — чотири акорди.
— Не чотири, а чотири рази по чотири! — образилася я. — І це лише в першій позиції. А барре?
— Навіть із барре ти на скрипці не зіграєш. Я інше мав на увазі. Міс Марпл була сильна тим, що всіх своїх односельців знала, як облуплених: хто здатен на злочин, а хто ні. Так і ти у нас: усе помічаєш, усе фіксуєш. От, наприклад: звідки мені було знати, що Сорока у школі до Галини залицявся?
— Справді, звідки? Ти тоді, пуголовок зелений, ще верхи на Бровкові їздив.
— Будеш дражнити пуголовком — обізву старою вішалкою.
— Що-що? Це моя молода, красива, розумна дружина — стара вішалка? От я тобі!..
— А, то ви — двоє на одного? Ну, тримайтеся!
Діти мали величезне задоволення, спостерігаючи, як старші б’ються подушками і регочуть. Сімейна демократія!
А в селі після всієї цієї історії мене заповажали так, що навіть місцеві алкоголіки почали звертатися до мене на “ви”.
Історія третя: і сміх, і сльози
Нова радість стала:
Баба з печі впала.
Як летіла, та й перділа,
Аж курява встала.
(пародійна колядка)
Зранку по дорозі втрапив мені назустріч ходячий барометр соціальних настроїв суспільства, сільський алкоголік на прізвисько Петя Гітлер. Як його там по паспорту насправді звуть і скільки йому років — навіть сам не знає. Бо багато п’є.
Петя Гітлер крокував з таким виглядом, наче щойно на подвір’я його розваленої хати впав з неба ящик халявної горілки. І жодна пляшка не розбилася. І тут я пригадала, що Петро вже кілька днів не набивався до нас із Павлом, випрошуючи півлітру нехай навіть в порядку сплати за вивезення свинячого гною. Делікатніших операцій ми йому на нашій фермі не довіряли відтоді, як Петя попісяв на переносний розподільний щиток. Перемкнуло так, що бідний Гітлер втратив здатність до розмноження, а ми ледь не позбулися свого бізнесу.
— Петро! Ти де пропав? Невже пити кинув?
Петро нарешті помітив мене, зупинився і став у позу, котра чомусь видавалася йому елегантною. Обидві руки встромив по лікоть у кишені штанів, а носаком правого драного черевика став креслити на землі літеру Х.
— Маріє! От ви культурна женщина. Маєте хазяйство, чоловіка і мобільник. Але не даєте людям по ньому дзвонити.
— Мобільник — то не телефон у сільраді. То задорога забавка. Навіть ти стільки не проп’єш. І потім — у твоїх людей совісті немає. Видзвонили мені всю батарейку за два дні, а тепер я маю їхати в область, щоб купити нову. У що мені моя доброта обходиться? Але я тобі про Хому, а ти мені про Ярему. Як не маєш, що сказати, то домалюй до отої літери, що ти на землі креслиш, ще дві і шуруй у тому напрямі… Куди пропав, питаю?
— Я на вас дивуюся. Ви за своїми свинями зовсім про політику забули. Вибори ж скоро! Розвідка від кандидатів уже наскакувала.
— Та-а-ак, знову бюлетеня продаси, як минулого разу?
— Маріє, беріть вище. Я тепер у команді.
— В якій? У Суркіса в “Динамо”? Чи може, до “Шахтаря” запросили?
— У тій, котра за кандидата агітує.
— Горе ти моє передвиборче. Теж мені — агітатор. На тебе люди як глянуть — одразу твого кандидата з бюлетеня викреслять. Не роздумуючи. Цікаво, який ідіот тебе найняв?
— Я ще не вирішив, але аванс узяв у всіх.
Я пригадала бюлетень минулих виборів — завдовжки з метр, бо інакше б усі претенденти не влізли — і зітхнула. Доведеться, видати, мені з Павлом напружувати на вивезення гною нашу малу механізацію. Петя Гітлер подався в велику політику.
Зазирнула я в офіс до свого братика-Шерифа, а він теж сам на себе не схожий. Кислий якийсь. Навіть мені не зрадів.
— Чого це ти? — кажу. — Знову щось вкрали, чи хтось повісився?
— Гірше! Вибори в цьому році дострокові. Раніше взимку були, а тепер от — щось там Верховна Рада намудрила з цією, як її? Конституційною реформою. Кажуть, аби демократію остаточно підрихтувати, то треба, щоб вибори на осінь перенести, разом із президентськими. Щоби, значить, кандидатам їздити агітувати було комфортніше. І державі, кажуть, дешевше.