Поштовх, рипіння, люди приходять і виходять, а справа й далі рухається дуже помалу. Капітан-машиніст більше дбає про безпеку, ніж про швидкість, тому й не стається тут нещасливих випадків. Буреллові очі майже заплющені, залишилася тільки вузенька шпарина, у якій блищить світло та дрібка здорового глузду. Рот роззявляється в лінивому пообідньому позіханні.
Та ось його обличчя змінилося. Рот прудко закривається, і це відразу впливає на очі, що знову розплющуються: зв’язок діє чудово. Бурелл виглядає виспаний, рішучий і, мабуть, навіть трохи заскочений. На містку стоїть невеличка жінка, її золотаве волосся в’ється навколо точеної голови й ретельно напудреного лиця з великими темно-блакитними очима. Жінці вже років тридцять із добрим гаком, у неї поношений одяг, а однак… Однак на весь білий світ є тільки одна така, звуть її Уллі, й вона чомусь сама, невідомо чому на самоті.
Свого часу Уллі була жінкою повітряного гімнаста, якого Бурелл знав лише поверхово, отож і не міг збагнути, з якого це дива вона пустилася з Юлле Андерссоном. Це ж задля неї старався Юлле, він не належав до тих, що бережуться. «Либонь, вважав себе сильним», — гірко думає Бурелл.
Бурелл звівся на ноги. Він аж ніяк не такий високий, як Юлле, й нагадує радше тяглового вола, ніж людину. Його лице променіє радістю, а тонкогубий рот розтягся аж до вух. Валле пожвавішав, він теж зауважив жінку. Зрештою, всі люди усміхаються. Капітан-машиніст навіть підіймає кашкет, коли Уллі ступає на палубу. І ступає так, що здається, ніби пароплавчик не обтяжується, а навпаки — легшає.
Багаж, либонь, важить добряче, забирає чимало місця і для невтаємничених видається чимсь лячним та містичним, сіє неспокій поміж смоландськими лантухами й розмаїтими селянськими причандалами. Він накритий тканиною, прив’язаний до жердин. Є тут три великі валізи, кілька коробок, бувалий у бувальцях кубометровий кофер з мріями артистів та кухонним манаттям. Крім того, є ще метрова чорна скриня заввишки й завширшки десь зо третину метра. Глянувши на неї, можна подумати, що Уллі зачаровує змій або ж ковтає шпаги.
«Раніше, — пригадує Бурелл, — вона завжди походжала з букетами квітів. Невже проминули ті часи?»
Юлле Андерссона теж не видно.
Бурелл ступив був кілька кроків, щоб допомогти чоловікові на причалі передати багаж Уллі, та цю справу вже залагодили капітан-машиніст разом із рештою. І з Валле. Той встиг принаймні затягти трап — звичайнісіньку міцну дошку.
«Хто б подумав, що цей хлопець ось такий», — думає Бурелл.
Уллі дякує на всі боки, і це звучить, як пташиний щебіт. Коли стояла на причалі й ждала, її сукня видавалася зношеною, а тепер гостроокі селянки, здається, навіть не зважають на те. Судно позадкувало, штевень знову повернув проти течії, і капітан-машиніст вкинув довгі поліна в топку. Поплили.
Зрештою Бурелл вирішив привітатися. Аж тепер, відколи рушив пароплав, стало зрозуміло, що Уллі сама. Вона сидить на довгій скрині, де сховано мрії, змії чи шпаги, й своїм видом допомагає сонцю зробити день теплішим і яснішим. Тільки Бурелл бачить, що їй далеко поза тридцять, а якщо й не бачить, то напевно знає. Навіть здогадується чи принаймні припускає, що останніми роками Уллі було не з медом.
— Добридень, Уллі. Як там у тебе? — озивається він.
— Добридень, Бурелле. Як твоє здоров’ячко? Як любовні справи? — відказує вона. — Сядь-но сюди, чоловіче.
Звична для неї розмова.
Валле стоїть збоку, біля скрині з кіноапаратом, й дивиться упертими цікавими очима. Уллі кидає на нього погляд, Бурелл теж. Два довгі допитливі погляди.
— Ти сама, Уллі? — вважає за потрібне поспитати Бурелл.
Уллі зиркає йому у вічі й не без їдкости відповідає:
— Атож. Ти ж, Бурелле, не маєш цього за зле?
Валле вперто, цікаво дивиться, й Уллі усміхається йому. Усмішка так прудко промайнула на лиці, що він не певен, чи це всього лише сонячний зайчик. Тому й не здобувається на те, щоб усміхнутися, і трохи бентежиться.
— А ти хіба не знаєш, Бурелле, що Юлле зламав хребет?
Трохи переждавши, Бурелл ковтає ці ущипливі слова й питає холодно, як тільки йому вдається в таку спеку:
— Цього разу хребет був аж ніяк не мій, га?
Уллі широко відкриває очі. Дивлячись, Валле знову має враження, що на її обличчі промайнув сонячний зайчик, а Буреллові йде голова обертом поруч із цією маленькою жінкою.
— Бурелле, — каже Уллі, — Юлле сам собі зламав хребта, але йому в цьому допоміг один кремезний мужик. Ось тому я сиджу отут біля тебе на скрині. А якби не те…
Її голос звучить уривчасто й надто гучно, уже не гарно. Та ось він знову спокійний й насмішкуватий.
— А якби не те, — веде далі жінка, — то навряд чи довелося б мені тягатися з цим багажем. Коли Юлле був здоровий, то сам дбав про такі речі. А тепер лежить у лікарні й уже ніколи не буде таким, як раніше. З ним діється, мабуть, те саме, що й із Еено. В усякому разі…
— В усякому разі? — перепитує Бурелл.
Валле знову привиджується сонячний зайчик, а Уллі відказує:
— В усякому разі маю тир і установку для кидання кілець. Тепер моя черга директорувати, я вже не дитина…
Подумавши, що про це хіба сам Бог відає, Бурелл згідливо гмукає. Уллі дивиться йому в обличчя. Воно роз’яснилося, й жінка знає чому. Проти неї ясніє ще одне лице — юнакове.
— Мій хлопчику, — мовить Уллі, — не перегрівайся на осонні. Аби потім не застудитись. Якщо ти тілом і душею запродався Буреллу, то принаймні підійди ближче, щоб на тебе подивитися. На цій скрині знайдеться місце ще для одного.
Бурелл спохмурнів.
— Хай парубійко стоїть, де стояв, — каже він і кидає суворий погляд на Валле. Однак той не має ніякої пошани до цих поглядів, менш-більш знає собі ціну. Вдячно, хоч і трохи зніяковіло усміхнувшись, сідає поруч із Уллі. Отож у неї з обох боків — два чоловіки, і ніхто не скаже, що жінка, говорячи, нахиляється ближче до зрілого, ніж до молоденького.
Пароплавчик, як і раніш, посувається проти течії в тому самому невеселому такті, немовби був звичайним поромом, а не гордим судном. Капітан-машиніст бачить лише спину Уллі й здається, час від часу забуває про свою відповідальність і про курс судна. Плечі й потилиця Уллі тендітні, як у молодих дівчат, невеличких жінок. Рідко йому трапляється вгледіти щось гарне. На береги він майже не дивиться, хіба що коли причалює, та й тоді бачить окремі доми в поселеннях, хлюпітливу воду та сірі ночви. На людях ніколи не зупиняє погляду.
Тут річка повертає, день хилиться до вечора. У цю пору року тут не буває ночі, лишень довгі сутінки, що залягають на берегах, воді та обличчях. Довгими хвилинами сидять люди мовчки, занурені в собі й напівсонні, хто від утоми, а хто від мрій. В інший час Бурелл спав би, а нині він усе пообіддя не змружив очей.
Ляснувши долонькою по скрині-мрії, Уллі каже йому:
— Тепер я сама собі директор. Колись командував Гаґель, мій свекор. Порядний дідок, трохи закоханий у мене, але не до такої міри, щоб це шкодило. Потім — звичайно ж, Герман, його син, за яким я була заміжня. Знаєш, мабуть, його, торік він скрутив собі в’язи. То був круглий дурень. Я ще не бачила такого йолопа, як він.
— Чи були в тебе діти? — цікавиться Бурелл.
Уллі змовкає, мовчить. Озивається за якусь хвилину.
— Потім директором був Юлле. Тобто я байдикувала, а він заробляв гроші. Якби ми трохи заощадили… Еге ж, а тепер усім керую я.
Тоді Уллі звертається до юнака.
— Як тебе звуть? Валле? Що ж, підхоже ім’я. Буває й гірше. А чи годишся ти хоч до чогось, хлопче?
Бурелл стенає плечима, таке він перейняв у Валле, а той вискаляє зуби.
— Ні до чого, пані.
— Якщо ні до чого, то я купила б тебе в цього ось господаря. Бачиш, мені важко самій давати раду з усіма справами. Волочити й тягати. Напинати шатро. Стояти й пильнувати за отими мужиками з липучими пальцями. І таке інше.
По тому Уллі заплющує очі й дрімає, а її слова пускають коріння й зростають у Буреллові та Валле. За якийсь час Бурелл відказує: