— Тобі треба бути з кимось таким, що трохи бачив світ і вміє поводитися з людьми. З дорослим чоловіком, якого віддавна знаєш і можеш на нього покладатися…
А ще за якийсь час Валле каже:
— У нас не так уже й багато роботи перед кінофільмом. Якщо ви, пані Андерссон, потребуєте, щоб хтось вам допоміг із наметом та рештою, то я охоче…
Бурелл витріщився так, що брови, вигнувшись зачудованими дугами, полізли на лисого лоба (Валле знає, що це означає).
— Кажеш, охоче, шмаркачу?! Це вже, к бісу, мені знати, що тобі належить робити!
Гримаса — зображення без тексту. Валле все втямив і зціпив зуби. Він уже підрахував: платня за два тижні. Ану давай грошенята, товстий чорте, недотепо! Звісно ж, Валле розмірковує не вголос.
І Уллі сидить тихо.
Річка повертає в інший бік, а день хилиться туди ж. Сонце зависло низько над берегами та поселеннями, б’є капітанові-машиністу в очі, й той бачить тільки обрис Уллі, вирізьблений довгим промінням. Однак є ще вуха. Мабуть, він думає: «Комусь іншому важко з його садибою, коровою, дітлахами та жінкою. Хтось інший ніколи не зазнав радощів у житті. Хтось інший мусить стояти й возити селюків туди-сюди, а сам ніколи не зійде на сушу там, де йому захочеться. Хтось інший повинен крутитися на ось цьому худоб’ячому поромі, а ці людиська можуть зупинятися там, де їм до вподоби, й розважатися».
Принаймні в капітана-машиніста такий вираз на лиці, ніби він міркує саме так.
Пристань.
З поштовхом прокидається все і вся, судно хрипко гуде. Це справді сумний крик сирої пари. Люди надходять, Бурелл звівся.
— Візьмеш скриню з апаратурою, — загадує він підручному, — а я допоможу пані Андерссон з оцими речами.
Валле мусить послухатися. Він не з тих, що стоять склавши руки, коли дійде до діла. Хоч і юний, та тягав уже ту скриню з кіноапаратом по розмаїтих пристанях і вантажних причалах, по суднах і вагонах, а такого дня, як ось цей, коли у грудях міцний дух, коли на тобі спиняється погляд Уллі, то сили удвічі більше. Хоч і худорлявий, гнучкий, та тіло жилаве. Бурелл ладен пожалкувати, що сам не взяв цього вантажу, бо дуже вже хвацько Валле ставить на ребро оте важке одоробало, підхоплює — й ось він на містку.
Іншим разом Бурелл сказав би: «Щоб його чорти побрали. Добре зроблено, парубче». Але сьогодні він надумав висловитись інакше:
— Ради Бога, хлопче, орудуй обережніше. Це ж тобі не мішок картоплі. Як гадаєш, га?
Але очі в Уллі сяють і додають Валле сили. Ще один ривок, протяжне рипіння — і важка скриня стоїть на землі. Навіть незворушні старі селяни схвально усміхаються.
— Господи Боже, — мовить Уллі, — ось такого, як ти, хлопчику, мені й треба!
Капітан-машиніст відчуває, як ці слова, наче теплі цвяхи, пронизують йому серце, і вже ладен ще раз зітхнути над своєю садибою, жінкою та дітлахами, коли це раптом розкричався Бурелл:
— К чортовій матері! Чоловіче, ти собі думаєш, що скриня з цегли та цементу! Зараз же постав її біля берега!
Буреллові куці ноги ступають чотири довжелезні кроки, і капітан-машиніст, встигши звести голову, бачить, як колишній борець обхоплює руками скриню, злегковаживши ручками, і піднімає, двигає, моцюється…
Вся річ у тому, що скриня не так важка, як незручна. Буреллу доводиться притиснути її до грудей, защемити віко підборіддям, розкарячитись і в такий спосіб піднімати. Більш, ніж ось цей клопіт, його мучить думка: «Тільки не те!» Надвередившись, він ні разу не наважився на такі тягарі. Але скриня вже на колінах, а в голові гуде все та ж гадка: «Тільки не те!» Перед очима безліч зірок. У цьому розсипі мерехтять очі Уллі, ось вони вже як два великі сонця. «Тільки не те!» — вкотре думає він.
А тоді стається те, що й мало статися в недужому тілі. Щось надривається у хребті, щось перевертається в животі. Ще мить — і в голові пролунає «хрряк!», зовсім як було останнього разу. «Втримаюся, хай йому біс!» — напливає думка, але поки встигла стати чіткою постановою, Бурелл уже випустив ношу. Валле кидається вперед у мить, коли скриня перехнябилася, й встигає трохи притримати її, щоб лягла на землю. Капітан-машиніст та інші чекали, що вона впаде в річку, а тепер оніміли, роззявивши роти. Міцно схопивши ручку, Валле опускає тягар.
Першою озивається Уллі:
— Ото полетіли б бризки, якби оця штуковина та шубовснула у воду!
Другим — капітан-машиніст:
— Добре зроблено! Ось так ухопити!
Люди щось гомонять. І, нарешті, Бурелл:
— А хай його чорти вхоплять!
Одначе він, напевно, таки вдоволений у своєму невдоволенні. Кинувши злобний погляд на Валле й присоромлений — на Уллі, думає: «Принаймні хребет витримав». Конче треба сісти, ось і камінь, що лежав тут багато років і тільки ждав, що прийде Бурелл і сяде на нього.
— Це справдешній мішок картоплі, Бурелле! — встиг сказати підручний.
— Іди по коробку з фільмами! — наказує йому господар.
— А хто тут пообіцяв допомогти мені? — питає Уллі.
Запізно, запізно. Бурелл зводить очі. Чи не переніс, бува, на берег цей чортів парубійко більшість її речей. Чи не він оце тягає разом із капітаном-машиністом в’язку жердин, дощок і пакунок з шатровим покривалом.
— Це я пообіцяв, — відповідає Бурелл, — але коли маєш під рукою таких дурників…
— Подякуй за те Богу! — відрубує Уллі, та так, що Бурелл змовкає, торопіє, встає й насилу плентає сам по коробку.
Хіба що сам Бог відає, як Уллі примудрилася скласти докупи свій тир-метальню, але до восьмої вечора її намет стояв у низці металень, тирів, каруселей, гойдалок та яток ворожбитів. То був один із найкращих вечорів сезону, і пройдисвіти — на чверть, наполовину й цілковиті, а крім них — на всю Швецію знані власники розважальних закладів, як-от Валльберг, Блумстер, Чорний Якобссон, стара Брант зі своїм Калле та колишня циркова наїзниця Лісандра Ульсен, — уся ця гоп-компанія зібралася тут оббирати люд, кохатися й показувати себе безталанними, манливими, зіпсованими чи шахраюватими. Повсюди ходив диявол, сіючи плевели в душах селянських дітей; огрядні матінки хоч і зводили до небес докірливі погляди, однак вважали все це непоганою забавою, а місцеві старигани набирали на неї охоти. Рівно о восьмій Уллі поставила каструльку на спиртову кухоньку, запарила каву й послала сором’язливого, охочого прислужитися сільського хлопчика до крамниці по буханець хліба та сто грамів меленого м’яса, яке потім з’їла, посоливши й приперчивши, — звичка, перейнята в старого Себастьяна Гаґеля — батька її колишнього свекра. Відтак напудрувалася, намалювалася й розпочала нову сторінку своєї історії.
У той час Буреллів старий кіноапарат уже стрекотів на першому сорокап’ятихвилинному сеансі.
— Туди його к бісу, ввечері будеш говорити, — сказав Бурелл підручному. У відповідь той вищирив зуби.
— А ви що, Бурелле, захрипли?
— Берися… берися до роботи, хлопче, починаємо, — відповів господар так люб’язно, як тільки міг, хоч весь аж прискав злістю.
Валле підготував апарат, перевірив світло і вставив кінострічку. Коли стодола заповнилася людом, загасив лампу над головою й крізь запорошене повітря послав ладунок світляних фіґурок-стрибунців на полотно, де вони міцно вчепилися до брудно-сірої поверхні. Поміркувавши трішки, Валле повів:
— Селяни і такі інші! Це катастрофа у Сан-Франциско, про яку ви, мабуть, чули. Як бачите, падає дощ. Не зважайте на те. Також бачите, що мерехтять блискавиці. Не бійтеся, бо там сталося ще гірше. Про ось це місто, що десь в Америці, я нічого не знаю. А тут ніби зображено…
Тон був такий безсоромно-розв’язний, що Бурелл навіть не здобувся на те, щоб заткнути рота хлопчиськові. Деякі глядачі й дивитися забули на живі картини, натомість розглядали нахабного Валле. Бурелл мало не підскакував зо злости, а однак, дивна річ, наразі придушував у собі міцні слова, надіючись, що підручний схаменеться й спробує якось врятувати кіносеанс.
І згодом Валле спробував, хоч і недовго це тривало. Крутив ручку торохтливого, тріскотливого пате, що загрозливо вигойдувалося на хисткому дерев’яному штативі, і в цьому шумі чутно було його збуджений голос: