Стариган нервово засміявся.
— Ой, ви такий дивний, пане Голдінґу. Пора нам вернутися до готелю.
Та молодик міцно вхопився за руку.
— Тримаю вас, щоб ви не впали й не зашкодили собі, — сказав він, кивнувши на урвище. — Між іншим, я міг би висловитися ще й так: «Я нещасливець. Завинили в цьому ви і — певною мірою — ваш родич. Я ладен піти на все, що тільки хоч. У цьому випадку я визбутий сумління: таких, як ви, треба нещадно викорінювати. Ми обидвоє лихварі, хоча в цьому ділі я не мастак. Надто вже порядний проти, наприклад, Йосефа Лунда. Ну а ви звичайнісінький злодій — ось така між нами різниця. Не заслужили ви на життя, паскудний старий скупердяю. Лупій, деригріш, упир — ось хто ви. А мені, молодому, бути б щасливим, сподіватися б на багато добрих літ життя. Натомість будь-коли за мною кинеться поліція. Та ще й, знаєте, мушу розлучитися. Моя жінка хоче цього. Я — ні. Я ще міг би знайти щастя, якби тільки — і то передусім — вирвався з Лундових пазурів». Тепер розумієте, чому я змушений вас ненавидіти?!
Кульман спробував вирватися.
— Відпустіть мене! — вереснув він.
— Дзуськи, — відрубав Голдінґ. — Маю добру нагоду. То кажіть: так чи ні?
— Мушу все обміркувати. Тут я не маю ніякої можливости…
— Я теж не маю.
Старий судомно вчепився за лижну палицю.
Спробував вивільнитись, і ось перед самим його лицем — молодикове з очима, повними ненависти та відчаю, а однак і з золотозубою усмішечкою.
І тоді він щосили ударив палицею.
Молодик звалився навзнак, зойкнув, вхопився за рот. Стариган пустився втікати. Не оглядався. Непогано йому вдалося — мигцем увесь спуск згори. Щойно біля самого готелю, вибираючись на гірку, кілька разів беркицьнувся.
Там і побачив, що Голдінґ все ще сидить на схилі, затуливши долонею рот.
Дві телеграми лежали й чекали. Одна — для Голдінґа. Друга — для Кульмана.
Літній чоловік розірвав і прочитав свою:
«Голдінґове становище непевне крп можна з’ясувати крп Йосеф Лунд має багато паперів крп Голдінґ потребує п’ятдесяти тисяч крп Сімон».
І подався до свого номера — відпочивати.
За годину до готелю прийшов молодик, притиснувши до вуст носовичок.
— Я спіткнувся, упав і вдарився об пеньок, — пояснив він портьє. — Вибив три зуби. Чи не надійшла мені телеграма?
Узявши її, прочитав:
«Твердо наполягаю розлученні крп їду до Рима крп дістану гроші деінде крп Ліллі».
Голдінґ прийшов у їдальню дуже пізно. Мав трохи підпухлу горішню губу, однак поводився, як завжди, невимушено. Сидячи за кавою й покурюючи сигару, Кульман розглядав його, примруживши очі.
Молодий їв насилу. Старий підійшов до його стола.
— Перепрошую, пане Голдінґу, — тихо озвався він. — Ви не проти, якщо я посиджу тут хвилинку-другу?
— Будь ласка, — відповів той, помітно шепелявлячи.
— Річ у тім, що я добре обміркував нашу справу. Гадаю, що з певними умовами я зможу роздобути гроші. Але, звичайно, мушу мати певність. І ще одне — дванадцять відсотків. Пристаєте на таке?
Молодик уважно слухав і не квапився з відповіддю. Дуже обережно жував і ковтав, болісно морщачись. Нарешті відклав виделку й став щось шукати в кишені.
— Спасибі, — сказав він, — я вже надумав запозичитися деінде. Але якась користь вам у всякому разі належиться. Ось, прошу.
І поклав на стіл золоту коронку.
— Візьміть же її, вона ваша. Дві інші лежать у снігу, не хотілося мені їх шукати. Ви один знаєте, де вони. Матимете цілий скарб, там-бо нестеменний золотий рудник.
Відтак встав з-за стола й подався до кафе.
Там не було жінки в оксамитній сукні.
— Пане офіціанте, в котрому номері мешкає пані Лінделл?
— У дванадцятому.
Зійшовши вгору сходами, він спинився біля її дверей. Не відразу постукав. Спершу видобув кишенькове люстерко й ретельно розглянув своє лице. Усмішка стала бридкою. Улле скорчив серйозну, печальну, покаянну міну.
Допіру тоді тихенько постукав у двері.
III
На новій дорозі
Вони зустрілися на роздоріжжі. Відразу було видно, хто є хто. Молодший стояв, звівши комір пальта, глибоко засунувши руки в кишені, й трохи іронічно, а трохи боязко читав назви двох індустріальних підприємств. Одне — за десять кілометрів на схід, друге — за двадцять кілометрів на захід. А прямо спереду — на півдні — розляглося невелике місто.
Старший, стоячи ззаду, пригладив свою рідку посивілу бороду й з осторогою обізвався:
— Це, мабуть, служить для того, щоб вивчити географічну карту. Га?
— Еге ж, отак і навчаєшся, — відповів молодший і помалу обернувся. Дуже вимучене, бліде обличчя, але очі пускали бісиків, мерехтіли впертою перебіжною веселістю. Років йому, либонь, дев’ятнадцять-двадцять.
Старший ступив крок назустріч. Були тепер тісно один коло одного.
— Ну а така наука, звичайно ж, для того, щоб вийти собі та й прогулятися? — спитав він. — Мене звати Сакаріасом.
І подав руку. Молодший потиснув її якось зверхньо й навіть вклонився — трохи насмішкувато.
— Я Свен.
— Ти диви! — вигукнув Сакаріас. — Оце випало! Сакаріас і Свен — обидва починаються на «с». Незле ось такого пополудня, як цей.
Голос молодшого набрав відтінку співчутливости.
— Така наука ще й для того, щоб набиратися дотепности та кмітливости. Звідки ви такого набралися? Ви, напевно, дуже й дуже обдарований. Котрою дорогою підете?
Відступивши на крок, Сакаріас задер голову й задивився на дороговказ. Тонкими нервовими пальцями посмикував облізлу борідку, поклав, як ото замислена дитина, вказівний палець на долішню губу, і всю його постать пройняла перебільшена, паяцівська поважність. Тоді розпростер руки, немовби звик був пропонувати на продаж матерію, й глибоко вклонився.
— Авжеж, шановний пане, я те саме питаю. Во ім’я Найсвятішого Бога Вседержителя, куди ж нам верстати дорогу? Чи не видається вам, добродію, що ця мить повна сумніву? Глибокого сумніву! І то не тільки в наші можливості, але й у те, що може дати нам ця путь!
Кпини в голосі були такі очевидні, що юнак скривився й знизав плечима.
— Не доберу, про що це ви торочите, — сказав він. — Вам треба праворуч чи ліворуч, вперед чи назад? А може, просто в небо? Якщо так, то я подамся не в тому напрямку.
І тицьнув пальцем увись.
А старший похитав головою так само кумедно-поважно, як і раніш. Добру хвилину грав роль Йова — закочував жваві очі, посипав на голову невидимий попіл і пошарпував пелехи бороди. Молодший понуро й зачудовано дивився на нього.
— Юначе, — мовив Сакаріас, — якщо мені колись і доведеться остаточно вибрати напрямок, то він буде углиб.
— Так, — згодився Свен, — на те вже починає виглядати.
— Але поки до цього дійде, я маю перед собою весь світ. Увесь світ! Відкритий, він розкинувся для мене. Чи подумали ви коли-небудь про таке — весь світ, відкритий для когось? Стоїте на шляху. Він може повести вас у різні сторони. Замість тішитися цим, ви стовбичите тут і маєте такий вигляд, ніби тільки-но дістали прочухан!
— Отже, ви вважаєте, що перед вами відкритий світ? — спитав Свен. — То ви, либонь, ніколи не шукали роботи, га?
Тут старший чоловік знову зробив один із своїх великих жестів; здавалось, у нього неймовірна здібність варіювати їх. Спершу довгим, як у плаванні, рухом махнув уперед правою рукою, тоді лівою. Випнувши підборіддя, крутнув головою справа наліво, тоді закинув її назад, неначе хотів викликати невидимих ворогів. І зайшовся реготом.
Молодший підозріло зиркав, його найдужче дратувала кудлата борідка. Стояли удвох і мірили один одного поглядом. У Свенових очах світилися злість і відраза, у Сакаріасових чаїлося картання за те, що саме тепер, на свою превелику досаду, довелось розчаруватися в чиїйсь добросердості.