Це, звичайно ж, розбудило Германову злість. Він наказав жінці поводитися чемно й прикусити язика, бо в цих справах вона нічого не тямить. Взагалі нічого іншого не вміє, крім як пащекувати й вихляти задком перед носом першого-ліпшого волоцюги.
Себастьян задовольнився тим, що кілька разів сумно бренькнув на банджо. Не наважився щось передрікати на завтра.
Коли вже кожне висловилося, Ісак виклав свою ідею. Сказав таке, що Герман зблід. Очевидно, що єдиний вихід із скрути — узяти та й викликати отих борців на змагання, ось тут, у цьому шатрі, і, як запевнив Ісак, завдяки цьому буде повно глядачів.
Усі мовчали, навіть Александра. Уллі єхидно підсміхнулась і, мабуть, сказонула б щось, якби не зустрілася поглядом із свекром. Так само Ісак дивився з-понад резерву. На ній спинився такий нерухомий і сумний погляд, що довелося прикусити язика. А що розсерджений чи, може, й наляканий Герман не мав ніякої іншої ідеї натомість, то мусив змовчати, як і решта рідні.
Наступного дня Себастьян так обнадійливо задер носа до неба, що невістка дала йому п’ятдесят ере. Старий одразу ж повісив банджо на плече й подався до сільця. Герман теж вирушив — задля популярности, як він сам сказав. Причепурившись, Александра вислизнула зразу ж за ними, а невдовзі їй услід пішов Ісак, щоб порозклеювати афіші. Залишилася Уллі з дітьми, які її дуже скоро втомили. Не любила своїх двох малюків. Їх, на її думку, вимантив у неї Герман. Ще гірше витримувала з дітьми Александри й Ісака. Отож малі призвичаїлися називати Уллі на ім’я, а Александру — мамою.
І ось сидить вона у фургоні, така розморена по їді, що хочеться поспати. Припікає сонечко, за ганчіркою-занавіскою дзижчать мухи, захотівши вибратися надвір крізь скло, а Уллі задумалася. Коли вона замислиться, то завжди впадає в сум, бо на гадку навертаються часи ще перед знайомством із Германом. Тепер думка про нього та про Юлле Андерссона. Уллі мріяла грати в театрі, але нагодився Герман. Неймовірно витончений, як їй здавалось, він носив тонкі чорні вусики, мав білосніжні зуби, темні очі, гарний голос і гнучке тіло. Ось так воно й сталося. На руках носив її. Ширяла тоді поміж небом і землею, у янгола могла б перекинутися.
Може, й перекинулася б, якби добре зодяглася. Та жилося бідно, Герман витрачав пайку грошей, яка йому припадала, на красиві трико. Сам він ходив франтом, Александра теж хорошилася, бо ж мала в жмені касу. Ісак — зовсім інша річ. Був самим собою, як і Себастьян. Уллі любила гарне вбрання й часто, якщо не завжди, мріяла про нього. Ось і тепер, заплющивши очі, помріявши й розтуливши повіки, перше, що вона бачить, — стара сукенка, яку давно вже треба було викинути. Заплямлена, непрана, потерта й пом’ята. Ніколи в житті не вбирати б оте немодне ганчір’я, не сидіти б тут навіки-віків! Накотилась нехіть, за нею навернулися сльози. Ось таке ніколи не тривало довго, бо за сльозами наставала черга на лють і водночас — охоту щось робити. Звівшись, Уллі задивилась у люстерко. Ось так і стояла, коли повернувся Ісак.
Свекор кинув чіпкий погляд на її обличчя й, зауваживши, що дуже вже напудроване, схилився, щоб іще краще придивитися. Невістка знала наперед, що він скаже. І таки сказав:
— Дитинко!
І Уллі всміхнулася.
— Запарю-но я каву. Для нас!
Ісак малював.
То була акварель на картонному листі. Коли роботу закінчено, Уллі сказала, що гарно вийшло, інакше Ісак образився б.
На малюнку зображено постать, якою мав бути Герман, однак кремезнішу, ніж насправді, з клубками могутніх біцепсів, з вугільно-чорними вусами, а внизу написано таке, що не могло не занепокоїти. Стояло там, що Крицева Рука — Герман Вальтер — став останнім номером у цирковій програмі Гаґелів. А далі — що він викликає чемпіонів Європи поборотися тут увечері, о восьмій п’ятнадцять.
Коротко і добре.
Коротко і добре, але Уллі випадково перестрілася поглядом із Ісаком. Той, безпорадно задивившись на неї, скорчив ґримасу — подобу усмішки, й пішов до фургона. Нічого не сказав. А за годину повернувся з коробкою й обережно відчинив її. Там був його старий, побитий міллю директорський фрак.
— Ти б не випрасувала ось це, Уллі? — тихо спитав він. Ісакові очі сяяли, неначе й досі тривала мить того, що Александра вважала винаходженням.
Герман покладався на свого батька у такі дні, як ось цей.
Хоч із якого кута глянути на Ісакові винаходи й на плакат, та з одного було чітко видно, що така новинка принадить людей. Отож Герман змирився з очевидним фактом, купив вати, розстарався усього іншого, чого потребував, в родинній гримерній шкатулці та й став силачем.
Вийшовши на початку вистави, Ісак був зодягнений у старий фрак, мав білі рукавички, манішку та шпильку з фальшивим діамантом, таким осяйним, що люди забували глянути на взуття. Потеребивши пальцями шпильку, усміхнувшись і відкашлянувши, він виголосив одну із своїх найкращих промов, яка справді захопила публіку, а Себастьяна довела до того, що став облизуватися, наче пес перед різницею.
Спершу Ісак ствердив, що важкі часи ставлять високі вимоги перед артистами, згадав і про ризик у роботі. І тепер, наголосив він, ось цей цирк залучив — звісно ж, за великі гроші — феноменального силача, званого також Крицевою Рукою. Кожна освічена людина, звичайно, чула про Германа Вальтера. Як зволить собі пригадати шановна публіка, Вальтер викликав чемпіона Європи поборотися цього вечора й живить надію, що цей пан чи ці панове наважаться прийти сюди. А поки чекаємо, пан Вальтер не раз і не два докаже свою міць.
Що й сталося. Нап’яливши кілька своїх найкращих трико й добряче натоптавши ватою рукави, вийшов Герман і під акомпанемент Себастьянового банджо підняв кілька буцімто стокілограмових тягарів із помальованого на чорно дерева — теж Ісаків винахід — пожонґлював, тоді зробив перерву й дав батькові говорити далі. Ісак затягував час різними історійками, а поки той говорив, Герман зігнув кілька трубок, що правили за стальні стрижні, випростував підкову, яку спеціально підготував Ісак, й забив рукою цвях у трухляву дошку. Рухався повагом, перевальцем, щоб видаватися могутнім, важким та щоб не дуже зношувалися трико.
Досі ніхто з борців не прийшов, натомість було чути їхнє ревіння й Джадделову музику із сусіднього шапіто. Зразу зрозуміло, що там змагаються за титул чемпіона Європи. Чутливі вуха підказали Ісакові, що настав його час. Тож знову вийшов на арену й виголосив другу славну промову за цей вечір, тоді як Герман прибрав знуджену міну, підхожу богатиреві, коли його викликає на боротьбу якийсь хирляк.
Ісак наголосив, що пан Вальтер не сподівався такого боягузтва двох борців, адже викликав їх, вірячи, що матиме справу з дійсно сильними людьми. А тепер він, на превелике розчарування, змушений констатувати, що ніхто з цих панів не насмілився прийти. Публіка, звісно ж, цього пан Вальтер певен, вибачить йому. Крицева Рука сподівається, сказав Ісак, що борці з’являться тут завтра, о восьмій п’ятнадцять вечора, а якщо ж не прийдуть, то пан Вальтер, як пообіцяв, натомість покаже кілька своїх найкращих силових номерів, які зазвичай виконує неохоче, бо дуже ризиковані. І, закінчив Ісак, дирекція нашого закладу висловлює подяку Крицевій Руці — панові Вальтеру (тут конферансьє вклонився своєму синові), який, так би мовити, не задля корисливости віддався в розпорядження такої чудової публіки.
Уллі, що стояла на вході, спантеличено прислухалася. Дивна річ ота злоба. Гнів публіки (і в цьому Ісакова заслуга) обернувся не проти «дирекції нашого закладу», а проти борців, що побоялися прийти: якби не мали своїх вірних глядачів із абонементом, то мусили б пакуватися та й забиратися звідси.
І знову золотий дощик.
І знову Александра закинула словечко про нове плаття, та Ісак не відповів. «Тепер!» — подумала Уллі й додала кілька слів про вбрання, та Герман цього разу був глухий.
— Мені нема в чому вийти на люди, — плачливо поскаржилася вона.
Себастьян заговорив про взуття й про те, що неподалік він надибав гарну й дешеву м’ясарню. На те Александра твердо відповіла, що, по-перше, вона й слухати не хоче ні про які м’ясарні, а по-друге, Себастьян цілком може ходити в Ісакових старих туфлях.