— Нема в мене старих туфель, — сказав Ісак, розплющивши очі. — Взагалі ніяких нема.
То була правда. Він ходив у парусинових капцях зі стертими підошвами, а однак цього ніхто не помічав.
Александра могла б стримати язика, адже мала одежу, але, напустивши на себе міну великомучениці, знову заскиглила про нову сукню. «Тепер!» — ще раз подумала Уллі й завторувала.
— Та я ж молода, — сказала вона й додала була б ще щось, якби не зустрілася поглядом із Ісаком.
Увечері Герман почувався рішучим, діловим і, чого майже ніколи не бувало, говорив про майбуття.
— Треба нам кращого шатра, — зауважив він. — 3 куполом. У такому почуваєшся людиною, не те що в нашому наметику.
— З куполом! — повторив Себастьян так, ніби купол можна було з’їсти.
Александра теж впала у фантазування.
— І щоб із позолоченим вершком, як у Буммельманів та Віселлів!
— І з картоплинкою на вершку? — глузливо підсміхнулась Уллі.
Закривши очі, Ісак винаходив.
Несподівано озвався Герман:
— Все це невдовзі треба буде записати на моє ім’я! Бо я ж один-єдиний, хто щось та й робить…
— З ватою чи без? — перебила Уллі. І почалася веремія.
Зірвавшись на ноги, Герман стукнувся маківкою до даху фургона. Себастьян спробував зробити те ж саме, але його осадила Александра. Діти збилися докупи в кутку й вичікували, блимаючи очима. Уллі задерла носа, Ісак відвернувся від усіх.
Герман сказав, що Уллі може піти собі з тими борцями, отоді він їх на порох зітре. На те Уллі встала й відрубала, що, раз так, то піде негайно ж, бо вона знайома з Юлле Андерссоном і знає, що таких кощавих слабаків, як Герман, він ламав навпіл. Розлютувалася жінка, і навіть Александра мусила сама собі визнати, що в цю мить Уллі просто-таки красуня. Великі очі іскрилися шалом, волосся знялося, наче язики полум’я, над головою, а груди колихались, як у трагедійної актриси, що грає в останній сцені великої ролі.
— А тепер я хочу тебе, Германе — Германе в новому костюмі! Германе з напомадженою головою! Германе, заморочений популярністю! — вже зараз, поки ти ще не встиг вилізти з тої вати, поки ти ще дутий силач, — кричала вона, — хочу зловити тебе на слові! Якби ти справді набрався духу та пішов проти борців, то я б ані на крихту не зважала на те, що ти безсилий невдаха! Я б вибачила тобі всю нісенітницю, яку мелеш ось уже десять років. Дала б тобі нап’ясти купол хоч до самого неба, ані пари з уст не пустила б. Ані словом не заперечила б, п’ятдесят років висіла б, почеплена за коліна, не мала б нічого проти, що в тебе з рота слина тече. Але тільки в тому разі — в тому! в тому! в тому! — її голос зірвався до вереску — якби ти мав мужність завтра піти й попросити Юлле, щоб прийшов сюди!
Збліднувши з обурення, Герман ані на слово не здобувся. Мовчки тицьнув пальцем на двері, ніби хотів показати дорогу. Та Уллі й без того знала її. Ніхто ще й пальцем не встиг ворухнути, щоб її стримати, а вона вже була надворі. Чутно було, як Уллі біжить, перечіпляється за шнур, падає, зводиться й далі біжить. Тоді Ісак звівся, висунув голову в пітьму й гукнув:
— Дитинко! Дитинко!
І Уллі повернулася.
Вранці, коли вона прокинулася, у фургоні не було нікого. Ісак сидів на оглоблі й винаходив, а коли Уллі відчинила двері, зайшов усередину.
Перед тим посварився з Александрою. Вона, розсердившись, побігла геть, пригрозивши, що ніколи не повернеться. Це означало, що прийде допіру тоді, коли Уллі приготує щось попоїсти. Себастьян пішов назирці за невісткою, немов собачка з непомильним інстинктом, надіючись на пообідню крону, бо ж був іще з нього непоганий віщун. Ну а Герман подався на пошту — писати листа.
Ісак усміхнувся Уллі. Зайшов у фургон, відчинив велику скриню й видобув резерв.
— Піди-но й купи собі сукню, дитинко, — тихо сказав він.
Уллі не могла стриматися. Обхопила свекра за шию, поцілувала його в уста. Мусив її втішати.
— Годі, годі, дитинко, — сказав він.
Уллі була чарівлива. Крутилася й вертілася перед дзеркалом у крамниці, питала продавщиць, чи добре сидить. Сміялася до свого відображення, вкотре вже розглядала підкладку, виструнчувалася, щоб видаватися вищою, а повернувшись додому, подріботіла до Ісака й зробила кніксен.
— Ходімо, мій хлопчику!
Довелося взяти її попід руку, прогулятися в сільці й попохмикати. А коли вона запропонувала піти до цукерні, Ісак мусив супроводжувати її та їсти тістечка.
— Так рідко це буває, — сказала Уллі.
Ісак мугикав й усміхався, усміхався й мугикав. Однак не був би він самим собою, якби за годину не заплющив очі й не замовк. Глянувши на нього, Уллі раптом подумала: «Господи, яким старим і втомленим він видається!»
— Ісаку, що з тобою? — спитала вона.
Розплющивши очі, він, як завжди, хмикнув.
— Невдовзі вже не побачу тебе, — відказав Ісак. — Нині Герман пише Буммельману та Віселлу. Якщо заанґажують його, то залишаться я, Александра й татко. Так воно не піде.
А по тому він поринув у винаходження. Уллі звелася, трохи пройшлася, спинилася перед великим дзеркалом і сказала:
— Ніколи в житті!
— Уллі, — спитав Ісак, — чи залишишся з нами, якщо Герман поїде геть?
— Звісно! Можеш на мене покладатися.
Тоді свекор пішов додому малювати, а невістка й далі сиділа в цукерні. Знову підійшовши до великого люстра, вона подумала: «Добре було б мати таке у фургоні».
— Уллі, — озвався хтось, і не треба було обертатися на голос, щоб розпізнати Юлле.
— Господи Боже, це ж Юлле! — відповіла вона так, ніби розлучилася з ним учора, а не одинадцять років тому.
Не церемонячись, він сів за її столик.
— Та ні, це не я, — сказав він. — Побачив тебе у фургоні, а якби ні, то давно вже поклав би твого сухореброго здохляка на лопатки. Еено намірився був піти до вас, та я сказав: «Облиш, не хочу, Щоб його жінка мала про що говорити. Ось так. Ну а в решті тобі добре поводиться? — усміхнувся Юлле. — Якось ладите? Гаґелям скоро буде гаплик. Старий Ісак дедалі більше нагадує Себастьяна. Александра бігає за хлопами так, що її поліцаї затримують. Еено…
І Юлле розповів історію про те, як Александрі забажалося спокусити Еено.
— Посоромся! — дорікнула Уллі.
Ото ж вони сиділи й дивились одне на одного.
«Хоч воно як, а це колишній Юлле», — подумала Уллі.
«Хоч воно як, а це та ж крихітка Уллі», — подумав Юлле.
— Хто-хто, але ти, Уллі, й раптом пустилася в мандри, вийшла заміж за такого, як Герман Гаґель! — закинув він.
— І я так кажу, — відповіла вона. Не стрималася, й ці слова прозвучали як зітхання.
— А якби я так втер Германові носа? Га?
— І що з того?
— А якби я тоді одержав по ньому спадок?
Схиливши набік голову, Юлле усміхнувся, як було колись.
Уллі змовчала, а він вів далі:
— Ти ж ніколи не хотіла прожити все життя у фургоні? Хіба не так, Уллі? Ти хочеш жити в домі. Ми ж мешкаємо не у фургонах і не мандруємо, як ті татари. Ми купимо авто. Маємо заощадження. Що ти на те, Уллі? Скажи!
Його дужа рука лежала на столі й чекала її руки. Ось тут лежала. Досить було доторкнути її, щоб стати пані Армстронґ-Юліус і їздити в автомобілі. Замість того, щоб бути пані Гаґель і висіти, почепленою за згини колін. Все дуже просто — якби тільки Юлле не обмовився про заощадження.
Уллі думала про Себастьяна й Александру. У цю мить їй хотілося торкнутися руки Юлле. Думала про Германа, Германа-молодшого та Уллі-молодшу, яка кликала її не мамою, а Уллі. У цю мить жінка була близька до того, щоб наважитися стати дружиною борця Армстронґа. Та коли згадала Ісака та його резерв, це вирішило справу.
— Не мели дурниць, Юлле, — сказала вона й вийшла з цукерні.
Ісак намалював афішу, й Александра, змінивши тактику — повернувшись додому, приготувавши їжу, прибрала міну, яку вважала янгольською, вголос вихваляла цей твір. Себастьян, супроводячи її, надіючись на милість — крону або принаймні на милостиньку — п’ятдесят ере, поділяв невістчин захват і, раз уже Александра вдавала, що не бачить нової сукні Уллі, то й він не помічав обновки. Тепер він підійшов босоніж, аби в такий делікатний спосіб показати, що конче потребує туфель.