З Енді я попрощався вчора. Хоч я знав, він сумує, що я їду, проте мої почуття були ображені, що він не залишився провести мене, а поїхав із рештою родини в нібито ненависний йому будинок у штаті Мен. Щодо місіс Барбур, то вона не здавалася засмученою через те, що бачить мене востаннє, хоч я тяжко переживав, що мені доводиться покинути їхній гостинний дім.
Погляд її сірих очей, що зупинився на мені, був ясний і холодний.
— Дуже вам дякую, місіс Барбур, — сказав я. — За все. Передайте Енді мій прощальний привіт.
— Звичайно, передам, — сказала вона. — Ти був чудовим гостем, Тео.
У вологій вранішній спеці, що висіла над Парковою авеню, я стояв, затримавши її руку в моїй трохи на довше, — злегка сподіваючись, що вона скаже, аби я звернувся до неї, коли мені буде чогось треба, — але вона тільки сказала:
— Отже, щасливої тобі дороги, — і подарувала мені ще один холодний маленький поцілунок, перш ніж відійти.
Я не міг собі уявити, що залишаю Нью-Йорк. За все своє життя я ніколи не був поза містом довше ніж вісім днів. Дорогою в аеропорт, визираючи у вікно на щити з рекламою стрип-клубів та адвокатів із персональних справ, яких тепер довго не побачу, я раптом похолов від неприємної думки. А перегляд речей в аеропорту? Я літав небагато (лише двічі), причому один раз іще тоді, коли був у дитячому садку, й тому навіть не знав, як здійснюють цей перегляд. Просвічують багаж рентгенівськими променями? Обшукують валізи?
— Вони все відкривають в аеропорту? — запитав я боязким голосом, а потім перепитав знову, бо ніхто, схоже, мене не почув. Я їхав на передньому сидінні, щоб забезпечити романтичну самотність для батька й Ксандри.
— О, звичайно, — відповів мені водій таксі. Це був кремезний широкоплечий чоловік із Радянського Союзу з грубими рисами обличчя, спітнілими червоними щоками, схожий на розповнілого важкоатлета. — А якщо вони не відкривають якусь валізу, то просвічують її рентгеном.
— Навіть якщо я здаю валізу в багаж?
— Навіть тоді, — сказав він заспокійливим тоном. — Вони шукають вибухівку й усяке таке. Гарантують безпеку польотів.
— Але ж… — Я спробував знайти спосіб сформулювати своє запитання, не виказавши себе, проте не зміг.
— Ти не хвилюйся, — сказав водій таксі. — В аеропорту юрми полісменів. А три-чотири дні тому на дорогах усюди стояли блокпости.
— Я лише не можу дочекатися, коли ми покинемо це паскудне місто, — сказала Ксандра хрипким голосом.
На мить мені здалося, вона говорить до мене, та коли я озирнувся, то побачив, що вона обернулася до мого батька.
Мій тато поклав руку їй на коліно і сказав щось надто тихо, аби я міг почути. Він був у темних окулярах, відкинувся на сидінні, й було щось легке й молоде в його безвиразному голосі, щось таємниче просковзнуло між ними, коли він узяв Ксандру за коліно. Я відвернувся від них і став дивитися на нічию землю, що пробігала повз нас: довгі низькі будівлі, крамнички й гаражі, стоянки автомобілів, які виблискували під жарким уранішнім сонцем.
— Розумієш, я нічого не маю проти сімок у номері рейсу, — сказала Ксандра спокійним голосом. — А від вісімок у мене мороз поза шкірою.
— Але в Китаї вісімку вважають щасливим числом. Зверни увагу на список міжнародних рейсів, коли ми будемо в аеропорту Маккаран. Усі рейси з Пекіна — вісім, вісім, вісім.
— Знову ти зі своєю китайською мудрістю.
— Сполучення цифр — це все енергія. Зустріч неба і землі.
— Неба і землі? Звучить, як магія.
— Це і є магія.
— Та невже?
Вони шепотілися й шепотілися. У дзеркалі заднього огляду їхні обличчя здавалися тупими й були надто близько одне до одного. Коли я зрозумів, що вони хочуть поцілуватись (а це щоразу шокувало мене, хоч я бачив це багато разів), я став дивитися прямо перед собою. Мені спало на думку, що якби я точно не знав, як померла моя мати, жодна сила на землі не переконала б мене, що вони не вбили її.
Поки ми стояли в черзі, щоб одержати посадкові талони, я весь закляк від страху, чекаючи, що працівники служби безпеки ось тут-таки в черзі відкриють мою валізу й дістануть звідти картину. Але сердита жінка з грубо підстриженим волоссям, чиє обличчя я досі пам’ятаю (я благав Бога, щоб ми не потрапили до неї, коли надійде наша черга), кинула мою валізу на стрічку конвеєра, навіть не подивившись на неї.
Дивлячись, як, похитуючись, вона поїхала геть до невідомого персоналу та невідомих процедур, я з жахом відчував, як мене затискає в тугому колі незнайомців, — я стояв наче голий, і всі начебто дивилися на мене. Я не був у такому густому натовпі й не бачив стільки полісменів в одному місці від того дня, коли загинула моя мати. Національні гвардійці з гвинтівками стояли у своїх одностроях біля металошукачів, озираючи натовп холодними поглядами.