Рюкзаки, валізи, сумки та дитячі візки виднілися на терміналі, доки я міг бачити. Коли ми перетнули лінію безпеки, я почув крик — то кричали, як мені здалося, моє ім’я. Я завмер.
— Ходімо, ходімо, — сказав батько, стрибаючи позаду мене на одній нозі й намагаючись зняти мокасин із другої, штовхнувши мене ліктем у спину, — не стій тут, ти затримуєш усю проклятущу чергу…
Проходячи крізь металошукач, я не відривав погляду від килима, застиглий від страху, щомиті чекаючи, коли хтось лясне мене по плечу. Верещали діти. Старі люди проминали мене у моторизованих візках. Що вони зі мною зроблять? Чи зможу я переконати їх у тому, що все не так, як воно здається? Я уявляв собі камеру зі шлакобетонними стінами, як у кіно, сердиті копи в самих сорочках гримають дверима, забудь про це, хлопче, ти нікуди не їдеш.
Коли ми проминули службу безпеки, у переповненому відлуннями коридорі я почув чіткі цілеспрямовані кроки, які зовсім близько переслідували мене. Я знову зупинився.
— Тільки не кажи мені, — промовив мій батько, обернувшись назад і за своїм звичаєм закотивши очі, — що ти там щось забув.
— Ні, — сказав я, озираючись навкруги. — Я…
Позаду нікого не було. Пасажири проминали мене по обидва боки.
— Поглянь на нього, він білий, як падлючий папір, — сказала Ксандра. — З ним усе гаразд? — запитала вона в мого батька.
— О, з ним буде все о’кей. Коли він сяде в літак, — сказав мій батько, знову йдучи коридором. — Це був тяжкий тиждень для нас усіх.
— Чорт, на його місці я б теж боялася сідати в літак, — напрямки заявила Ксандра. — Після того, що йому довелося пережити.
Мій батько, тягнучи за собою ручну поклажу, валізу на колесах, яку моя мати подарувала йому на день народження кілька років тому, знову зупинився.
— Бідолашний малий, — сказав він, здивувавши мене своїм співчутливим поглядом. — Ти боїшся, так?
— Ні, — сказав я, але надто швидко.
Останнє, чого я хотів би, — це привабити до себе чиюсь увагу або здаватися бодай на четверту частину таким переляканим, яким я насправді був.
Він насупив брови, подивившись на мене, а тоді відвернувся.
— Ксандро, — сказав він їй, задерши підборіддя, — а чому б йому не дати одну з наших штучок?
— Зрозуміла, — жваво відгукнулася Ксандра, зупинилась, щоб понишпорити в сумочці, й дістала звідти дві великі білі пігулки овальної форми.
Одну вона поклала на розкриту долоню батька, а другу подала мені.
— Дякую, — сказав батько й поклав пігулку до кишені піджака. — Ходімо знайдемо чимось запити ці штуки. Заховай її, — сказав він мені, бо я тримав пігулку між великим і вказівним пальцями, дивуючись, яка вона велика.
— Йому не потрібна ціла таблетка, — сказала Ксандра, схопивши мого батька для рівноваги за руку, коли нахилилася, щоб поправити застібку сандалі.
— Твоя правда, — сказав тато.
Він узяв у мене пігулку, спритно розламав її на дві половинки, опустив другу половинку до кишені спортивного піджака, і вони пішли попереду мене, тягнучи за собою ручну поклажу.
Пігулка виявилася не досить сильною, щоб цілком нокаутувати мене, але протягом усього польоту я почувався щасливим, перекидаючись туди-сюди в кондиціонованих снах. Пасажири на ближчих до мене сидіннях зашепотілися, коли безплотна стюардеса оголосила результати політної лотереї: обід і випивка на двох у ресторані «Острів Скарбів». Її неголосна обіцянка вкинула мене в сон, де я плавав у зеленаво-чорній воді, беручи участь в освітленому смолоскипами змаганні з японськими дітьми, що пірнали, шукаючи наволочку з рожевими перлами. Протягом усього цього часу літак гурчав, осяяний білим світлом і схожий на море, хоч у якусь дивну хвилину — коли, загорнутий у свою синю ковдру, я спав десь високо над пустелею, — машина, здавалося, змовкла, і я виявив, що перебуваю в стані нульового тяжіння, плаваючи горічерева в повітрі, хоч досі пристебнутий до свого крісла, що в якийсь спосіб відокремилося від інших сидінь і вільно літало кабіною.
Я повернувся у своє тіло, коли літак ударився об посадкову смугу й зі скрипом пострибав до цілковитої зупинки.
— Вітаємо вас із прибуттям у Лас-Веґас, штат Невада, — оголосив пілот по інтеркому. — Місцевий час у Місті гріхів: одинадцята година сорок сім хвилин ранку.