— Виїзд ліворуч, через дві милі, — сказав комп’ютеризований жіночий голос.
Карнавальні кольори, величезні клоунські голови і літери ХХХ: дивовижа оточення збуджувала мене, але й трохи лякала. У Нью-Йорку все нагадувало мені про матір — кожне таксі, кожен ріг вулиці, кожна хмаринка, яка пропливала в небі, затуляючи сонце, — але в цій гарячій мінеральній порожнечі мені здавалося, що вона ніколи не існувала; я не міг навіть уявити собі її дух, що дивився б на мене. Усі її сліди, здавалося, згоріли в гарячому повітрі пустелі.
Коли ми їхали, нереальний обрій розпадався на лабіринти паркінгів та алей, на безликі петлі торговельних центрів, крамниць електроніки й іграшок, супермаркетів і аптек, відчинених по двадцять чотири години на добу або таких, про які невідомо, коли вони відчиняються й зачиняються. Небо було широке й одноманітне, схоже на те, яке нависає над морем. Намагаючись не заснути — блимаючи проти сліпучого світла, — я загальмовано вдихав запах салону, який пахтів дорогою шкірою, і пригадав історію, яку часто розповідала мати: коли мої мати й батько ще тільки зустрічалися, він приїхав до неї на «порші», який позичив у друга, щоб справити на неї враження. Лише після того як вони побралися, вона довідалася, що насправді автомобіль йому не належав. Тоді ця історія її лише насмішила — хоч якщо брати до уваги інші, менш кумедні події, що стали відомі вже після того, як вони одружилися (наприклад, той факт, що його заарештовували ще як неповнолітнього за невідомі правопорушення), я сумнівався, що ця історія і далі здавалася їй кумедною.
— Як давно в тебе ця машина? — запитав я, урвавши розмову на передньому сидінні.
— Ну… хай йому чорт… уже понад рік, чи не так, Ксан?
Понад рік? Я ще перетравлював цю інформацію — отже, мій батько придбав цю машину (і Ксандру) ще до того, як покинув наш дім, — коли, поглянувши вгору, побачив, що мережа торговельних центрів поступилася місцем нескінченній мережі невеличких отинькованих будиночків. Попри їхню коробчасту знебарвлену однаковість — рівненькі ряди, як надгробки на цвинтарі, — деякі будиночки були пофарбовані у святкові пастельні кольори (м’ятно-зелений, ранчо-рожевий, молочно-пустельно-блакитний), і було щось напрочуд чужоземне в різко окреслених тінях, у гостроверхих рослинах пустелі. Вирісши в місті, де ніде не було досить простору, я був щонайменше приємно здивований. Для мене буде чимось новим жити в будинку з подвір’ям, навіть якщо на подвір’ї будуть лише брунатні уламки скель та кактуси.
— Це досі Лас-Веґас?
Я вигадав собі гру, намагаючись зрозуміти, чим ці будиночки відрізняються один від одного: там — двері у вигляді арки, там — басейн для плавання й пальма.
— Тут ти бачиш зовсім іншу частину міста, — сказав батько, докурюючи свою третю сигарету «вайсрой». — Туристи ніколи її не бачать.
Хоч ми їхали вже протягом певного часу, я не бачив на цій місцевості жодних орієнтирів, і було неможливо сказати, куди ми рухаємось і в якому напрямку.
Обрій здавався одноманітним і незмінним, і я боявся, що ми перетнемо мережу пастельних будиночків і виїдемо на якийсь пустир із випаленою сонцем стоянкою трейлерів, яких я набачився в кінофільмах. Але натомість — на мій подив — будинки ставали більшими: з двома поверхами, з садочками кактусів, із парканами, басейнами й гаражами на чимало автомобілів.
— Це тут, — сказав батько, звернувши у вулицю за дуже прикметним гранітним знаком із написом: «Ранчо в Каньйоні Тіней».
— Ви живете тут? — із подивом запитав я. — Тут є каньйон?
— Ні, це тільки так називається, — сказала Ксандра.
— Бачиш, вони будуються тут по-різному, — сказав батько, ущипнувши себе за ніс.
З його тону та скрипучого голосу, який бував у нього, коли він потребував випивки, я зрозумів, що він стомився й у кепському настрої.
— Тут розташовані так звані ранчо-квартали, — сказала Ксандра.
— Справді так. О, заткнись, суко! — вигукнув мій батько, потягшись рукою, щоб вимкнути звук, коли дама навігаційної системи знову стала зачитувати нам інструкції.
— Вони всі в різному стилі, — сказала Ксандра, набираючи пучкою мізинця блиск для губ. — Тут є «Село вітрів», «Кряж привидів», «Вілли стрибучих ланей», а «Прапором духів» назвали свій закуток гольфісти, чи не так? — запитала вона в батька. — Але найприбутковішою тут є «Енкантада» — суцільна інвестиційна нерухомість. Поверни-но, любчику, сюди, — сказала вона, схопивши батька за руку.
Мій батько їхав прямо й нічого не відповів.