У самій школі панувало відчуття скороминущості. Тут було чимало дітей військових, чимало іноземців — багато були дітьми представників виконавчої влади, які приїхали до Лас-Веґаса здійснювати великі менеджерські та будівельні проекти. Багато з них устигли пожити в дев’яти-десяти штатах протягом стількох же років, а багато жили й за кордоном: у Сіднеї, Каракасі, Пекіні, Дубаї, Тайбеї. Було тут також чимало хороших, сором’язливих, майже невидимих хлопчиків і дівчаток, чиї батьки втекли від труднощів селянського життя й прилаштувалися тут дрібними служками готелів або покоївками. У цій новій екосистемі гроші чи навіть зовнішня врода не визначали популярності; найбільше важило, як я зрештою зрозумів, хто довше прожив у Лас-Веґасі, саме тому блискучі мексиканські красуні та нащадки мандрівних будівельних магнатів сиділи самотою на ланчі, тоді як непримітні скромні діти місцевих торговців нерухомістю й торговців автомобілями були чирлідерками і президентами класів, незаперечною елітою школи.
Дні були ясними й приємними; у міру того як надходив вересень, нестерпна спека поступилася місцем якійсь пилюжній золотій яскравості. Іноді я сідав обідати за іспанський стіл, попрактикуватися в іспанській мові, іноді споживав ланч за столом німецьким, хоч німецькою й не розмовляв, бо кілька німецьких дітей — нащадки виконавчих директорів «Дойче Банку» та «Люфтганзи» — виросли в Нью-Йорку. Зі своїх уроків я найбільше любив урок англійської мови, проте був стривожений тим, як багато моїх однокласників висловлювали свою неприязнь до Торо, звинувачували його, ніби він (той, хто стверджував, що ніколи не навчився нічого корисного від особи старшого віку) був їхнім ворогом, а не другом. Його зневага до комерції, що здавалася мені такою виправданою, дратувала більшість найгаласливіших дітей у класі просунутого вивчення англійської мови.
— Ви лиш подумайте, — кричав бридкий хлопець, чиє змащене гелем волосся стриміло вгору, наче в одного з персонажів японського мультсеріалу «Перли дракона Z», — який у нас буде світ, якщо кожен перестане працювати й стовбичитиме в лісі.
— Я, я, я… — простогнав голос у задніх рядах.
— Це суперечить інтересам суспільства, — втрутилася до розмови широкорота дівуля, намагаючись перекричати сміх, який пролунав після цього (піднявшись на своєму місці та обернувшись до вчительки, кульгавої й кістлявої жінки на ім’я місіс Спір, яка завжди носила коричневі сандалі й одяг землистих кольорів і мала такий вигляд, ніби страждала на глибоку депресію). — Торо завжди сидить на своїй бляшанці й розповідає, як йому добре…
— Тому що, — озвався хлопець із японського мультфільму, і в його голосі пролунали веселі нотки, — якби всі перестали працювати, як він рекомендує, то що було б? Яке ми мали б суспільство, якби всі наслідували його? Ми не мали б ані лікарень, ані харчів. Ми не мали б доріг.
— Придурок, — пробурмотів приємний голос настільки голосно, щоб усі навколо почули.
Я обернувся, щоб подивитися, хто це сказав. Худий хлопець із протилежного ряду, що сидів згорбившись і барабанив пальцями по своїй парті. Побачивши, що я дивлюся на нього, він з подивом підняв брову, ніби хотів сказати: чи можеш ти повірити, що в нас існують такі тупі йолопи?
— Хто-небудь із заднього ряду хоче висловитися на цю тему? — запитала місіс Спір.
— Торо на фіг здалися ті дороги, — сказав худий хлопець.
Його акцент мене здивував. Чужоземний, але я не міг зрозуміти, який саме.
— Торо перший зрозумів необхідність захищати довкілля, — сказала місіс Спір.
— Він був також першим вегетаріанцем, — промовила дівчина в задньому ряді.
— Дурниці, — сказав хтось іще. — Містер Хрум-Хрум.
— Ви всі мене не зрозуміли, — збуджено промовив анімешний персонаж. — Хтось повинен будувати дороги, а не тільки сидіти в лісі, дивлячись із ранку до вечора на мурах і москітів. Це називається цивілізацією.
Мій сусід коротко засміявся — його сміх був радше схожий на гавкіт. Він був блідий і тонкий, не дуже чистий, із гладеньким чорним волоссям, що затуляло йому очі, і нездоровим тьмяним кольором безпритульника, мозолястими руками й брудними нігтями, обгризеними до м’яса, — він анітрохи не був схожий на хлопців із блискучим волоссям та лижною засмагою з моєї школи на Верхньому Вест-Сайді, розбишак, у яких батьки були виконавчими директорами або хірургами з Паркової авеню, але такого хлопця було легко уявити собі десь на хіднику, де він сидить із приблудним псом на мотузці.