Було вже пізно, але досі спекотно й світло.
— Я помираю з голоду, — сказав Борис, підвівшись на ноги й потягуючись так, що частина живота стала видима між його штаньми та подертою сорочкою — мертвотно-біла заглибина, як у святого, що виснажив себе постом.
— А є щось поїсти?
— Хліб і цукор.
— Жартуєш?
Борис позіхнув, витер почервонілі очі.
— Ти ніколи не їв хліб, посипаний цукром?
— А чогось іншого немає?
Він стомлено знизав плечима.
— Я маю купон на піцу. Та яка з того користь? Вони не привозять її в таку далеч.
— Я думав, ви мали кухарів там, де вам доводилося жити.
— Так, ми їх мали. В Індонезії. У Саудівській Аравії теж.
Він курив сигарету — я відмовився від тієї, яку він запропонував мені. Він здавався трохи п’яним, кружляв по кімнаті, наче танцював під музику, але музики не було.
— У нас був чудовий хлопець на ім’я Абдул Фатааг. Це означає «Слуга того, хто відчиняє ворота стражденним».
— Гаразд, тоді ходімо до мене.
Він упав на ліжко, опустивши руки між колін.
— Не переконуй мене в тому, що твоя мачуха вміє куховарити.
— Ні, але вона працює в барі з буфетом. Іноді вона приносить додому щось їстівне.
— Чудово, — сказав Борис, трохи похитуючись, коли підвівся на ноги.
Він уже випив три пива й тепер допивав четверте. Біля дверей він узяв парасольку й іншу подав мені.
— А це навіщо?
Він відкрив її й вийшов надвір.
— Під нею прохолодніше йти, — сказав він, його обличчя синіло в тіні парасолі. — І не обпечешся на сонці.
До знайомства з Борисом я витримував свою самотність досить стійко, не зовсім усвідомлюючи, яким же я був самотнім. Я думаю, що якби бодай в одного з нас була нормальна родина з хатніми обов’язками та батьківським наглядом, ми не стали б такими нерозлучними так швидко, але майже з того самого першого дня ми проводили разом майже весь час, добуваючи собі їжу й ділячись тими грішми, які в нас були.
У Нью-Йорку я знав багатьох хлопців, які багато бачили в житті, — хлопців, які жили за кордоном і знали три або й чотири мови, які влітку навчалися в Гейдельберзі, а канікули проводили в таких місцях, як Ріо, або Інсбрук, або Антібський мис. Але Борис — як старий морський вовк — посоромив їх усіх. Він катався на верблюді, він їв личинок, грав у крикет, хворів на малярію, ночував на вулиці в Україні («але тільки два тижні»), сам підривав динаміт, купався в австралійських річках, які кишіли крокодилами.
Він читав Чехова російською мовою й українських та польських авторів, про яких я ніколи не чув. Він витримував зимову темряву в Росії, коли температура падала до сорока градусів нижче нуля за Цельсієм. Нескінченні завірюхи, сніг і ожеледь, коли його єдиною розвагою була зелена неонова пальма, яка світилася всі двадцять чотири години доби біля провінційного бару, де його батько полюбляв випивати. Хоч він був лише на рік старший за мене — йому було п’ятнадцять, — він мав справжній секс із дівчиною на Алясці, він попрохав у неї сигарету біля вечірнього магазину, а вона запитала, чи не хоче він посидіти з нею в її автомобілі, й так усе почалося.
— Але ти знаєш? — сказав він, випустивши дим із кутика рота. — Я не думаю, що їй це сподобалося.