Дорога Піппо,
як ти? Чи подобається тобі Техас? Я багато про тебе думаю.
Чи ти вже каталася на тому коні, що так подобається тобі? Тут усе добре. Чи дуже у вас жарко? Бо в нас панує люта спека.
Цей лист видався мені занудним. Я викинув його й почав новий.
Дорога Піппо,
як ти там? Я думаю про тебе і сподіваюся, що з тобою все гаразд. Маю надію, що в Техасі все гаразд тобі живеться добре. Мушу тобі зізнатися, що я ненавиджу своє перебування тут, але в мене з’явилося кілька друзів і, думаю, я трохи звик до цього середовища.
Чи ти сумуєш за своїм домом? Я сумую. Мені дуже бракує Нью-Йорка. Мені хотілося б, щоб ми жили поблизу одне від одного. Як твоя голова тепер? Сподіваюся, що краще. Мені дуже шкода…
— Це твоя дівчина? — запитав Борис — гризучи яблуко, він читав через моє плече.
— Відчепись.
— Що з нею сталося? — запитав він, коли я нічого не відповів. — Ти її вдарив?
— Що ти сказав? — я слухав його лише упіввуха.
— Чому ти питаєш про її голову? Ти просиш у неї пробачення? Ти її, певно, вдарив чи щось таке?
— Авжеж, — сказав я, а потім із його щирого напруженого виразу зрозумів, що він говорить цілком серйозно. — Ти думаєш, я б’ю дівчат?
Він стенув плечима.
— Вона могла на це заслужити.
— Ми не б’ємо жінок в Америці.
Він спохмурнів і виплюнув зернятко з яблука.
— Авжеж, ні. Американці лише кривдять малі країни, які живуть не так, як їм хочеться.
— Борисе, заткнись і відчепись від мене.
Але він допікав мені своїми коментарями, і замість почати нового листа до Піппи я вирішив написати Гобі.
Дорогий містере Гобарте,
добридень, як ваші справи? Я сподіваюся, з вами все гаразд. Я ще не писав вам, щоб подякувати за ваше добре ставлення до мене протягом останніх тижнів мого перебування в Нью-Йорку. Я сподіваюся, що з вами та з Космо все о’кей, хоч знаю, що вам обом бракує Піппи. Як вона там? Сподіваюся, вона змогла повернутися до своєї музики. Сподіваюся також
Але я не послав і цього листа. Та я прийшов у справжній захват, коли сам одержав лист — довгий лист на справжньому папері — не від кого іншого, як від Гобі.
— Що ти там одержав? — із підозрою запитав мій батько. Побачивши нью-йоркську марку, він вихопив листа в мене з рук.
— Чого тобі?
Але батько вже надірвав конверт. Він швидко проглянув листа й утратив до нього інтерес.
— Ось він, візьми, — сказав він, простягаючи мені листа. — Пробач, сину. Я помилився.
Лист був чудовий уже сам по собі, як річ: дорогий папір, дуже гарний чоловічий почерк, подих спокійних, затишних кімнат і грошей.
Дорогий Тео,
я б хотів знати, як твої справи, але я навіть радий, що не маю від тебе листа, бо це, мабуть, означає, що ти щасливий і дуже заклопотаний. Тут листя на деревах уже опадає, Вашингтон-сквер стоїть жовтий і мокрий, і стає холодно. Суботніми ранками ми з Космо блукаємо по Віллідж, я беру його на руки й заношу до сирної крамниці — не певний, що це дозволено, але дівчата за прилавком приберігають для нього скибочки та грудочки сиру. Він сумує за Піппою так само, як і я, але, як і мені, це не заважає йому втішатися їжею. Іноді ми їмо з ним біля грубки тепер, коли до нас прийшов Пан Мороз.
Я сподіваюся, ти там обжився хоч трохи й маєш бодай кількох друзів. Коли я розмовляю з Піппою телефоном, вона не здається там вельми щасливою, хоч її здоров’я значно покращилося. Збираюся полетіти туди на День подяки. Я не знаю, чи буде Марґарет рада мене бачити, але Піппа хоче, щоб я прилетів, тож я полечу. Якщо мені дозволять узяти Космо на літак, візьму його з собою теж.
Вкладаю фото, яке, думаю, може тобі сподобатися, — чіппендейлівський комод, який мені щойно доправили, відремонтований дуже погано, мені сказали, що він зберігався в неопалюваному сараї десь у Вотервлієті, Нью-Йорк. Річ подряпана, посічена, кришка розламана на дві половини, але подивись на ці напружені пазурі, які встромилися в кулю! Ніжки не дуже добре вийшли на фотографії, але видно, з якою силою пазурі вп’ялися в кулю. Це справжній шедевр, і я можу лише побажати, щоб його доглядали краще. Я не знаю, чи ти можеш бачити напис на кришці, викарбуваний із надзвичайною майстерністю.
Крамницю я відчиняю лише кілька разів на тиждень за домовленістю, але здебільшого працюю під сходами, ремонтуючи речі, що їх надсилають мої клієнти. Місіс Скольнік і кілька людей, що живуть по сусідству, питали про тебе — усе тут без змін, крім того, що місіс Чо на корейському ринку пережила невеличкий удар (зовсім невеличкий, вона вже повернулася на роботу). Також кав’ярня на Гудзоні, що так подобалася мені, закрилася — надзвичайно шкода. Я проходив там уранці, і, схоже, вони перетворюють її на — не знаю, як це назвати, — щось подібне до крамниці японських новинок.