Я бачу, що, як зазвичай, я надто розписався і мені вже бракує місця на папері, проте сподіваюся, що ти щасливий і задоволений і почуваєшся набагато менш самотнім, аніж ти боявся. Якщо я можу тут щось зробити для тебе чи якось допомогти тобі, то лише повідом, і я все для тебе зроблю.
Того вечора в Бориса, лежачи, п’яний, на своїй половині батикового покривала, я намагався пригадати зовнішність Піппи. Але крізь не затулене шторою вікно світив такий великий і ясний місяць, що це спонукало мене натомість пригадати історію, яку розповідала мені мати, — про те, як вона їздила на виставку коней зі своєю матір’ю та батьком, на задньому сидінні їхнього старого «б’юїка», коли була ще маленька. «Ми мандрували дуже довго — близько десяти годин, іноді по важкій місцевості. Оглядові колеса, посипані тирсою майданчики для родео — усе це пахло попкорном і кінським гноєм. Одного дня ми були в Сан-Антоніо, я трохи розкисла — мені захотілося повернутись у власну кімнату, до свого собаки, власного ліжка, а тато підняв мене над ярмарковим майданом і сказав, щоб я подивилася на місяць. „Коли ти сумуєш за домом, — сказав він, — лише подивись угору. Бо місяць усюди однаковий, хоч би де ти була“. Тож коли він помер і мені довелося оселитися в тітки Бесс, та й, власне кажучи, навіть тепер, у Нью-Йорку, — коли я бачу повний місяць, то почуваюсь так, ніби він каже мені, щоб я не озиралася назад і ні про що не журилася, бо дім там, де я. — Вона поцілувала мене в ніс. — Або — де ти, мій зайчику. Ти для мене — центр землі».
Біля мене почулося шарудіння.
— Поттере, — запитав Борис, — ти не спиш?
— Можна я запитаю тебе про щось? — сказав я. — Як світить місяць в Індонезії?
— Ти про що?
— Не знаю. А що скажеш про Росію? Він там такий самий, як і тут?
Борис легенько стукнув мене по голові суглобами пальців — я вже знав, що цей жест у нього означає: «Ну ти ж і йолоп».
— Він усюди однаковий, — сказав він, позіхаючи й спираючись на свою худу руку з браслетами. — А чому це тебе цікавить?
— Не знаю, — сказав я, а після напруженої паузи запитав: — Ти чув?
Двері гримнули.
— Що це? — спитав я, обертаючи до нього обличчя.
Ми подивились один на одного, дослухаючись. Унизу почулися голоси — сміх, тупотіння ніг, гуркіт, наче щось перекинули.
— Це твій тато? — запитав я, сідаючи, — а тоді почув жіночий голос, пронизливий і п’яний.
Борис також сів, кощавий і хворобливо блідий у світлі, яке сіялося крізь вікно. Унизу лунали такі звуки, ніби вони кидали на підлогу якісь речі й пересували меблі.
— Що вони там кажуть? — прошепотів я.
Борис прислухався. Я міг бачити всі вузли та западини на його шиї.
— Якусь дурню верзуть, — сказав він. — Вони п’яні.
Ми обидва сиділи й дослухалися. Борис слухав уважніше, ніж я.
— Хто ж це з ним прийшов? — запитав я.
— Якась хвойда. — Він іще дослухався, зсунувши брови, його профіль здавався гострим у місячному світлі, а тоді знову ліг. — Їх двоє.
Я також ліг і подивився на свій айпод. Була третя сімнадцять ранку.
— Блядство! — простогнав Борис, почухавши собі живіт. — Ну чому вони не заткнуться?
— Мені хочеться пити, — сказав я після боязкої паузи.
Він пирхнув.
— Ха! Тобі не варт тепер туди ходити, повір мені.
— Що вони там роблять? — запитав я.
Одна з жінок щойно дико заверещала — був то сміх чи переляк, я не міг збагнути.
Ми лежали там, нерухомі, як дошки, дивлячись на стелю, дослухаючись до зловісного тріскоту і глухих ударів.
— Це українки? — запитав я через мить.
Хоч я не зрозумів жодного слова з їхньої балачки, я досить спілкувався з Борисом, щоб навчитися відрізняти інтонації розмовної української мови від російської.
— П’ять балів, Поттере. Припали мені сигарету.
Ми передавали один одному сигарету в темряві, аж поки десь гримнули інші двері й голоси стихли. Нарешті Борис видихнув останній дим і перекотився, щоб устромити недопалок у переповнену попільничку, яка стояла біля ліжка.
— Добраніч, — прошепотів він.
— Добраніч.
Він заснув майже миттєво — я це відчув із його дихання, — а я не спав довго, у горлі мені дряпало, а в голові паморочилося від сигарети. Як я потрапив у це дивне нове життя, де п’яні чужоземці кричать навколо мене вночі, а мій одяг брудний і ніхто мене не любить? Борис, ні про що не здогадуючись, хропів біля мене. Перед самим світанком, коли я нарешті заснув, мені наснилася мати: вона сиділа навпроти мене в потязі шостого маршруту, злегка розгойдуючись, її обличчя було спокійним у миготливому штучному світлі.