«Що ти тут робиш? — запитала вона. — Повертайся додому. Негайно! Я чекаю тебе в нашому помешканні». Проте голос був не зовсім такий, як у неї, і коли я придивився уважніше, то побачив, що це не вона, а хтось, хто лише вдає її. І, видихнувши повітря, я раптово прокинувся.
Борисів батько був таємничою постаттю. Борис пояснював це так: він тижнями стовбичив зі своєю командою невідомо де, на тій шахті, де здійснювалася робота.
— Він ніколи не миється, — осудливо зауважив Борис, — й ніколи не просихає.
Його роздовбаний короткохвильовий радіоприймач стояв на кухні («Ще з ери Брежнєва, — сказав Борис. — Він ніколи не викине його на смітник»), йому також належали російськомовні газети та «USA Today», які я іноді там знаходив. Якось я зайшов до однієї з ванних кімнат у Борисовому домі (досить бридких — там не було ані завіски на душі, ані сидіння на унітазі на горішньому поверсі і так само внизу, а ванна поросла чимось чорним), і мене перелякав один із костюмів його батька, наскрізь промоклий і смердючий, що звисав, наче тіло мерця, з поперечини в душі: подертий, пом’ятий, пошитий із коричневої шерстяної тканини кольору видертого з землі коріння, він скапував на підлогу воду, як якийсь голем зі Старого Світу, що дихає вологою, або як одяг утопленика, який потрапив у поліційну сіть.
— Що ти там забув? — запитав Борис, коли я звідти вийшов.
— Твій батько сам пере свої костюми? Прямо в умивальнику?
Борис, прихилившись до одвірка й гризучи ніготь на великому пальці, ухильно стенув плечима.
— Ти жартуєш? — сказав я, а що він не перестав дивитися на мене, то запитав: — Хіба в Росії немає хімчисток?
— Він має безліч найшикарніших речей, — прогарчав Борис, не виймаючи з рота великого пальця. — Годинник «Ролекс». Черевики «Ферраґамо». Він завжди може почистити свій костюм, якщо схоче.
— Зрозуміло, — сказав я і змінив тему.
Минуло кілька тижнів, протягом яких я взагалі не думав про Борисового батька. Але потім настав день, коли Борис прослизнув на урок підвищеного рівня англійської мови з густо-червоним синцем під оком.
— Мені влучили в обличчя футбольним м’ячем, — сказав він веселим голосом, коли місіс Спір (Спірсецька, як він її називав) підозріло запитала в нього, що сталося.
Я знав, що це брехня. Дивлячись на нього через прохід між партами, поки ми в класі мляво обговорювали творчість Ралфа Волдо Емерсона, я міркував, як він примудрився отримати синець під оком після того, як я лишив його попереднього вечора й пішов дому, щоб вигуляти Поппера, — Ксандра так часто залишала його прив’язаним надворі, що я відчував свою відповідальність перед ним.
— Що ти там накоїв? — запитав я, коли ми зустрілися з ним після уроку.
— Ти про що?
— Як ти це одержав?
Він спохмурнів.
— Ет, облиш, — сказав він, відштовхнувши мене плечем.
— Ти був п’яний?
— Мій батько прийшов додому, — сказав він і, коли я нічого не відповів, продовжив: — Чого тобі треба ще, Поттере? Що ти подумав?
— Господи Ісусе, за що він тебе?
Він знизав плечима.
— Добре, що ти пішов, — сказав він, потерши непідбите око. — Я не міг повірити, що то він. Я спав на канапі внизу. Спочатку мені здалося, що прийшов ти.
— А що сталося?
— Ет, — сказав Борис, екстравагантно зітхнувши; він курив, коли йшов до школи, я це відчув з його дихання. — Він побачив пляшки з-під пива на підлозі.
— Він ударив тебе за те, що ти випивав?
— Він ударив мене тому, що сам був п’яний як чіп. Я навіть не певен, що він бачив, кого б’є. Коли сьогодні вранці він побачив моє обличчя, то заплакав і попросив пробачення. Хай там як, а його тепер довго не буде.
— Чому?
— Він сказав, що в нього багато справ. Він не повернеться додому раніше ніж через три тижні. Шахта розташована недалеко від того місця, де стоїть державний бордель.
— Державних борделів не існує, — сказав я (і відразу засумнівався).
А що, як вони існують?
— Ну, ти зрозумів, про що я кажу. Але для мене ця історія закінчилася не так і погано. Він залишив мені гроші.
— Скільки?
— Чотири тисячі.
— Ти жартуєш.
— Ні-ні, — він ляснув себе по лобі, — я міркую рублями, пробач. Близько двохсот доларів. Треба було просити більше, але я не наважився.
Ми розійшлися: мені треба було на алгебру, а Борисові — на політичний лад Америки, справжнє для нього прокляття. То був необхідний курс — легкий навіть для розслаблених стандартів нашої школи, але намагання навчити Бориса розуміти Білль про права, а також різницю між конституційно закріпленими і неписаними повноваженнями Конгресу Сполучених Штатів нагадало мені той час, коли я намагався пояснити місіс Барбур, що таке інтернет-сервер.