Я перекинувся в ліжку і вдарив його по руці.
— Пішов ти на хер… — сказав я, роздратований тим, як він передражнив мою мову — в інтонаціях манірного сноба.
— А ось так ти ніколи не говори, Поттере, — весело сказав Борис, потираючи свою руку. — Бо вони тобі не дадуть і ламаного цента. Я тобі зізнаюся, що знаю, де лежить татова чекова книжка, і якщо виникне необхідність… — він простяг перед собою розкриті долоні, — зрозумів?
— Зрозумів.
— Я хочу сказати, що, якби мені довелося виписати фальшивий чек, я виписав би фальшивий чек, — по-філософському зауважив Борис. — Мені приємно знати, що я це можу. Я ж тобі не кажу, мовляв, залазь до них у кімнату, понишпори в їхніх речах, але й ґав ловити не варто, еге ж?
Борис і його батько не святкували Дня подяки, а Ксандра та мій тато замовили собі столик у французькому ресторані при «Метро Ґолдвін Маєр Ґранд» на вечір під назвою «Романтична святкова буфонада».
— Хочеш піти з нами? — запитав мене батько, коли побачив, як я переглядаю брошуру на кухонній стійці: сердечка й феєрверки, триколірні прапорці, що маяли над тарелем зі смаженою індичкою. — Чи, може, маєш якісь власні справи?
— Ні, дякую.
Він говорив приязно, але думка про те, щоб бути в товаристві тата й Ксандри на їхньому романтичному чи якому завгодно святі анітрохи не радувала мене.
— У мене інші плани.
— У такому разі, що ти робитимеш?
— Святкуватиму День подяки з кимось іншим.
— З ким саме? — запитав батько в рідкісному пориві батьківської стурбованості. — З другом?
— Дай-но я вгадаю, — сказала Ксандра — вона стояла боса, у футболці клубу «Miami Dolphins», яка правила їй за нічну сорочку, й зазирала в холодильник. — З тією самою особою, яка поїдає апельсини та яблука, що їх я приношу додому.
— О, припини, — сказав батько сонним голосом, підійшовши до неї ззаду та обхопивши її руками. — Тобі ж подобається цей маленький русскій — як пак його звуть — Борис.
— Так, він подобається мені. І це добре, бо він перебуває в нас надто багато часу. Прокляття, — сказала вона, випручившись від нього й ударивши себе по голому стегну. — Хто впустив у дім цього комара? Тео, не знаю, чому ти не можеш зрозуміти, що двері до басейну треба залишати зачиненими. Я говорила це тобі безліч разів..
— До речі, знаєте, якщо ви запрошуєте, то я міг би відсвяткувати День подяки з вами, — сказав я люб’язно, прихилившись до кухонної стійки. — Чому ні?
Я сказав це, щоб подратувати Ксандру, і побачив, що моя тактика досягла успіху.
— Але ми зробили замовлення на двох, — сказала Ксандра, відкинувши волосся назад і поглянувши на мого батька.
— Я певен, вони підуть нам назустріч.
— Тоді нам треба зателефонувати.
— Тоді зателефонуй, — сказав мій батько, легенько стукнувши її по спині, й вийшов до вітальні, щоб перевірити рахунки футбольних матчів.
Ксандра і я якусь мить дивились одне на одного, а тоді вона відвернулася, ніби зазирнула у своє близьке й неприємне майбутнє.
— Мені потрібна кава, — мляво сказала вона.
— Це не я залишив ті двері відчиненими.
— Я не знаю, хто це постійно робить. Я знаю тільки, що ті схиблені продавці продукції компанії «Емвей» не осушили свій фонтан перед тим, як виїхати, і тепер я бачу хмари комарів, хоч куди б подивилась, — а сюди вже залетів іще один, туди його мать.
— Та не казись. Я аж ніяк не мушу святкувати з вами, люди.
Вона поставила коробку з фільтрами для кави.
— То що ти вирішив? Міняти мені замовлення чи ні?
— Що ви там двоє робите? — слабким голосом гукнув мій батько із сусідньої кімнати, зі свого гнізда з картонних підставок, покритих круглими слідами кухлів від пива, порожніх сигаретних пачок і розмічених таблиць бакара.
— Нічого, — відповіла Ксандра. Потім, через кілька хвилин, коли кавоварка почала сичати й підстрибувати, вона потерла очі й сказала сонним голосом: — Я не казала, що не хочу, аби ти з нами пішов.
— Я знаю. І я не докоряв тобі за те, що ти так сказала. — А тоді я додав: — Також ти повинна знати, що це не я залишаю двері відчиненими. Це тато, коли виходить із дому, щоб поговорити по телефону.
Ксандра, відчинивши шафу, щоб узяти там свій кухоль на каву з логотипом «Планета Голлівуд», подивилася на мене через плече.
— Ти ж насправді не святкуватимеш у нього вдома? — запитала вона. — У малого русского чи як там його?
— Ні. Ми лише подивимося тут телевізор.
— Принести вам іще чого-небудь?