— Борису подобаються ті коктейльні сосисочки, які ти приносиш додому. А я люблю крильця. Коли вони гострі.
— Що-небудь іще? Якихось міні-такіто? Адже ви їх також любите, чи не так?
— Це було б круто.
— Гаразд. Я трохи підгодую вас, хлопці. Але не чіпайте моїх сигарет, це єдине, про що я вас попрошу. Мені байдуже, якщо ви курите, — сказала вона, піднявши руку, щоб примусити мене замовкнути. — Я вам нічого не забороняю, але хтось крав пачки з сигаретами, а вони коштують мені по двадцять п’ять баксів за тиждень.
Відколи Борис з’явився до школи з підбитим оком, я уявляв Борисового батька таким собі товстошиїм вихідцем із Радянського Союзу зі свинячими оченятами й машинною стрижкою. Насправді — і я був дуже здивований, коли нарешті зустрівся з ним, — він був тонкий і блідий, як поет, що помирає з голоду.
Виснажений, із проваленими грудьми, він курив безперервно, носив дешеві сорочки, які посіріли від прання, випивав безліч чашок дуже солодкого чаю. Та варто було подивитись йому у вічі, й ти розумів, що його слабкість оманлива. Він був жилавий, напружений — поганий характер так і бризкав із нього, — з тонкими кістками й гострим обличчям, як Борис, але з лихим поглядом і дрібними брунатними зубами, схожими на зуби пилки. Він здався мені схожим на скаженого лиса.
Хоч іноді я мигцем бачив його здалеку і чув, як він (або хтось, кого я сприймав за нього) гримотів уночі в будинку Бориса, я зустрівся з ним віч-на-віч лише за кілька днів до Дня подяки. Ми тоді приїхали в дім Бориса після школи, сміючись та розмовляючи, і знайшли його за кухонним столом перед пляшкою та склянкою. Попри обшарпаний одяг на ньому були дорогі черевики й багато золотих прикрас. І коли він подивився на нас почервонілими очима, ми негайно припинили розмову. Хоч він був невеликим, тендітно збудованим чоловіком, проте мав у собі щось таке, що відбирало в тебе бажання наближатися до нього.
— Привіт, — обережно сказав я.
— Здоров, — відповів він із кам’яним обличчям, з набагато гіршим акцентом, ніж Борис, а потім обернувся до Бориса й сказав йому щось українською мовою.
Між ними відбулася коротка розмова, яку я слухав із цікавістю. Мені було цікаво спостерігати, яка зміна відбулася з Борисом, коли він став розмовляти іншою мовою, — він здався мені набагато жвавішим, і я мав таке відчуття, ніби в його тілі оселилася інша, набагато діяльніша людина.
Потім несподівано містер Павликовський простяг до мене обидві руки.
— Дякую тобі, — сказав він хрипким голосом.
Хоч я боявся наблизитися до нього — це, здавалося мені, ніби наблизитися до дикого звіра, — проте я ступив уперед і незграбно подав йому обидві руки. Він узяв їх у свої руки, твердошкірі й холодні.
— Ти хороша людина, — сказав він.
Його погляд був налитий кров’ю, занадто пильний. Я хотів відвернутися від нього, й мені стало соромно.
— Нехай тебе благословить Бог, — сказав він. — Ти для мене як син. Адже ти дозволив моєму синові ввійти до своєї родини.
До своєї родини? Я збентежено глянув на Бориса.
Містер Павликовський подивився на нього.
— Ти переклав йому те, що я сказав?
— Він сказав, що ти для нас як член сім’ї, — промовив Борис знудженим голосом, — і якщо він може щось зробити для тебе…
На мій превеликий подив, містер Павликовський притяг мене ближче й схопив у міцні обійми, тоді як я заплющив очі і спробував не звертати увагу на його запахи: крему для волосся, тіла, алкоголю і якогось гострого, вкрай смердючого одеколону.
— Про що йшлося? — запитав я, коли ми з Борисом піднялися в його кімнату й зачинили за собою двері.
Борис закотив очі.
— Повір мені. Тобі краще нічого не знати.
— Він весь час такий наклюканий? Як йому вдається зберегти свою роботу?
Борис захихотів.
— Він обіймає в компанії високу посаду, — сказав він. — Чи щось таке.
Ми сиділи в тьмяно освітленій, задрапованій батиком кімнаті Бориса, аж поки почули, як на під’їзній дорозі прогуркотіла вантажівка його батька.
— Тепер він довго не повернеться, — сказав Борис, коли я знов опустив штору на вікно. — Йому ніяково, що він так надовго лишає мене самого. Він знає, що наближається свято, і питав, чи зможу я пожити в тебе вдома.
— Ти й так весь час у мене живеш.
— Він це знає, — сказав Борис, відгортаючи волосся собі з очей. — Тому він тобі й подякував. Але — сподіваюся, ти не будеш проти — я дав йому твою неправильну адресу.
— Навіщо?
— Тому що, — він підсунув ноги так, щоб я міг сісти ближче до нього, хоч я його про це й не просив, — я подумав, ти не захочеш, щоб він удерся, п’яний, у твій дім посеред ночі. Розбудивши твого батька й Ксандру. Крім того — якщо він коли-небудь до тебе звернеться, — знай, він думає, що твоє прізвище Поттер.