— Ти можеш уже заткнутися?
— Я знаю, що я чув! Виродок! Ось що я тобі скажу. Якби я думав, що мій син виродок, хрін би я його так назвав.
У холодильнику були крильця, й такіто, й коктейльні сосиски, які принесла Ксандра, а також «галушки» з китайського ресторану, де любив обідати батько; але на той час, коли ми нарешті дісталися їжі, пляшка горілки (Борисів внесок до Дня подяки) була вже напівпорожня й нас дедалі більше нудило. Борис — який іноді з п’яного розуму схилявся до притаманної росіянам звички обговорювати важкі теми та питання, що не мають відповідей, — сидів на мармуровій стільниці, розмахував виделкою з настромленою на неї сосискою і з дикунським захватом говорив про вбогість та капіталізм, про зміну клімату й про те, в яку дупу провалюється наш світ.
Я почав утрачати зв’язок із реальністю і сказав:
— Борисе, заткнись. Я не хочу слухати цю ахінею.
Він пішов до моєї кімнати, знайшов там мій шкільний примірник Волдена й голосно зачитав довгий уривок, що підтримував думку, яку він намагався мені довести.
Пожбурена книжка — на щастя, в паперовій обкладинці, — влучила мені у скроню.
— Ісчезні! Мотай звідси!
— Це мій дім, ти, тупий йолопе.
Сосиска — досі настромлена на виделку — пролетіла повз мою голову, лише за кілька міліметрів від неї. Але ми тільки зареготали. На середину дня ми були цілком одурманені: качалися по килиму, ставили підніжки один одному, сміялися й матюкалися, повзали навкарачки. Телевізор показував футбольний матч, і, хоч він дратував нас обох, було надто багато клопоту знайти пульт і перемкнути канал. Борис був такий п’яний, що намагався розмовляти зі мною російською мовою.
— Розмовляй англійською або заткнись, — сказав я, хапаючись за поруччя й ухилившись від його кулака так незграбно, що впав на журнальний столик.
— Ти мєня достал! Пошол ти!
— Кулдик, кулдик, кулдик! — відповів я тонким дівчачим голосом, уткнувшись обличчям у килим. Підлога перекочувалася й підстрибувала піді мною, наче палуба корабля. — Балалайка, ладушкі!
— Довбаний тєлік! — сказав Борис, падаючи на підлогу поруч мене й незграбно намагаючись штурхнути телевізор. — Я не хочу дивитися це гамно.
— Так, довбаний, — погодився я, перекотившись на спину й тримаючись за живіт. — Я теж не хочу його дивитися.
Мої очі ніяк не хотіли на чомусь зосередитися, навколо кожного предмета утворювався розвезений світляний німб.
— Подивимося погоду, — сказав Борис, переходячи навколішках через вітальню. — Я хочу знати, яка погода в Новій Ґвінеї.
— Шукай сам, я не знаю, на якому вона каналі.
— Дубай! — вигукнув Борис, упавши навкарачки, а тоді з нього вилився емоційний потік російської мови, в якому я зловив одне або два матерні слова.
— Анґлійскій! Говори англійською!
— Невже там падає сніг? — Він потрусив мене за плече. — Той чоловік каже, там іде сніг, божевільний чоловік, ти відіш? Падає сніг у Дубаї! Чудо, Поттере! Дивись!
— Це Дублін, йолопе, а не Дубай!
— Валі отсюда! Від’їбись!
Потім я відключився (так часто закінчувалося, коли Борис приходив із пляшкою), а коли отямився, світло було цілком інакшим, а я стояв навколішки біля розсувних дверей із калюжею блювотини на килимі біля себе, упершись лобом у скло. Борис міцно спав долілиць, щасливо хропучи, одна його рука звисала з канапи. Попчик також спав, упираючись мордою в потилицю Бориса. Я почувався препаскудно. Мертвий метелик плавав на поверхні басейну. Звідкись долинало гудіння якоїсь машини. У пластикових кошиках фільтра — водоверть потонулих цвіркунів і жуків. Над головою в мене сяяло по-нелюдському гаряче призахідне сонце, криваво-червоні полиці хмар нагадували зйомки катастроф і руїни, які свідчать про кінець світу: вибухи островів у Тихому океані, усього живого, що тікає перед хвилями полум’я.
Я, мабуть, заплакав би, якби поруч не було Бориса. Натомість я пішов до ванної кімнати, виблювався там іще, а тоді, випивши води з-під крана, вийшов звідти з паперовими рушниками і став чистити гидоту, яку накоїв, хоч голова мені боліла так, що я ледве міг бачити. Блювотиння було жахливого помаранчевого кольору через колір курячих крилець у барбекю, і його дуже важко було відчистити, воно залишило пляму, і, поки я намагався зішкребти її за допомогою порошку, яким миють посуд, я щосили намагався втримати при собі заспокійливі думки про Нью-Йорк — про помешкання Барбурів із його китайською порцеляною та дружніми швейцарами, про будинок Гобі, позачасовий затон із його старими книгами й годинниками, що голосно цокають, старими меблями, оксамитовими шторами, де скрізь відчувається дихання минулого, тихими кімнатами, де речі спокійні й мають сенс. Нерідко вночі, коли мене опановувало дивне відчуття незнайомого й чужого оточення, мені допомагала заснути думка про його майстерню, про густий запах бджолиного воску та стружки палісандрового дерева, про вузькі сходи вгору, до вітальні, де просякнуті пилюкою сонячні промені освітлюють східні килими.