«Треба зателефонувати», — подумав я. А чом би й ні? Я був іще досить п’яний, аби подумати, що це добра ідея. Але телефон дзвонив і дзвонив. Нарешті після двох або трьох спроб і близько півгодини стовбичіння перед телевізором — я почувався хворим і мокрим від поту, втупившись у канал погоди, закрижанілі дороги, холодні фронти, що наповзали на штат Монтана, — я вирішив зателефонувати Енді, пішовши на кухню, щоб не розбудити Бориса. Слухавку підняла Кітсі.
— Ми не можемо говорити, — швидко сказала вона, коли зрозуміла, що це я. — Ми запізнюємося на званий обід.
— А куди ви йдете? — запитав я, кліпаючи очима.
Голова досі боліла так, що я ледве стояв на ногах.
— До Ван Нессів на П’яту авеню. До маминих друзів.
На задньому тлі я чув невиразні крики Тодді й гарчання Платта: «Геть від мене!»
— Можна Енді хоч на кілька слів? — запитав я, втупивши погляд у підлогу на кухні.
— Ні, бо ми справді… Мамо, я біжу! — почув я її крик. А мені вона сказала: — Щасливого Дня подяки.
— Тобі також, — сказав я. — Передай усім привіт від мене.
Але вона вже поклала слухавку.
Мій страх перед Борисовим батьком трохи вгамувався після того, як він узяв мене за руки й подякував за те, що я дбаю про Бориса. Хоч містер Павликовський («Містер!» — зареготав Борис) мав досить моторошний вигляд, врешті я дійшов думки, що він не такий страхітливий, яким здається. Після Дня Подяки ми двічі на тиждень знаходили його на кухні, коли поверталися зі школи, — і ми, й він мурмотіли якісь люб’язності, більш нічого; він сидів за столом, п’ючи горілку, й витирав мокрий лоб паперовою серветкою, його досить світле волосся здавалося темнішим, намазане якимсь масним кремом, він слухав російські новини на своєму розваленому радіо. А потім одного вечора ми сиділи на долішньому поверсі з Поппером, який прийшов сюди зі мною, й дивилися старий кінофільм із Пітером Лоррі «Звір із п’ятьма пальцями», коли надвірні двері гучно гримнули.
Борис ляснув себе по лобі й вигукнув:
— Чорт!
Перш ніж я зрозумів, що він робить, він тицьнув Поппера мені в руки, схопив мене за комір сорочки, підняв і підштовхнув у спину.
— Ти чого?
Він викинув руку вперед — зникни звідси, і то якнайшвидше.
— Собака! — прошепотів він. — Мій тато його вб’є. Поквапся.
Я перебіг через кухню і спокійно, як тільки міг, вислизнув у двері заднього ходу. Надворі було зовсім поночі. Уперше у своєму житті Поппер ані гавкнув, ані заскавчав. Я поставив його на ноги, знаючи, що він триматиметься біля мене, і обійшов навколо будинку до вікон вітальні, які не були затулені шторами.
Батько Бориса йшов із палицею, якої я раніше в нього не бачив. Важко спираючись на неї, він прошкутильгав в освітлену кімнату, немов персонаж із п’єси, яку ставили на сцені. Борис стояв, склавши руки на худих грудях і обхопивши ними себе.
Вони з батьком сперечалися — чи радше батько щось сердито йому казав. Борис дивився на підлогу. Волосся нависало йому на обличчя, тож від нього я бачив лише кінчик носа.
Зненацька, хитнувши головою, Борис сказав щось різке та обернувся, щоб піти. Тоді — так підступно, що я не встиг бодай трохи роздивитися цей рух, — батько Бориса, наче змія, викинув палицю вперед, ударив Бориса в плечі й повалив на підлогу. Перш ніж хлопець устиг підвестися на ноги — він саме стояв навкарачках, — містер Павликовський повалив його ударом копняка, потім схопив за сорочку й поставив на ноги. Щось горлаючи й репетуючи російською, він кілька разів ляснув його по обличчю червоною рукою в перснях. Потім, відштовхнувши його так, що хлопець, спотикаючись, опинився в центрі кімнати, батько вдарив його в обличчя заокругленим кінцем ціпка.
Ошелешений і приголомшений, перебуваючи в стані шоку, я поточився від вікна, такий дезорієнтований, що перечепився через мішок зі сміттям і впав. Поппер — стривожений шумом — бігав туди-сюди й скавучав тонко і високо. Коли я став спинатися на ноги посеред розкиданих консервних бляшанок та пляшок із-під пива, двері відчинилися й на бетонний тротуар упала смужка жовтого світла. Швидко, як тільки міг, я підхопився на ноги, схопив Поппера і дременув навтіки.