Борис, напружуючи легені, горланив ту саму пісеньку:
Я копнув його ногою:
— Англійською!
— Я навчу тебе співати польською. А-а-а, а-а-а…
— Скажи мені, що це означає.
— Гаразд, я тобі скажу. «Були якось двоє кошенят, — проспівав Борис, — обидва вони були сіро-брунатні. А-а-а…»
— Двоє малих кошенят?
Він хотів ударити мене, але мало не впав.
— Заткнись, ти! Зараз буде найкраща частина.
Витерши рота рукою, він заспівав:
Коли ми дійшли до мого дому, створюючи багато шуму й цитькаючи один на одного, гараж був порожній, нікого не було вдома.
— Слава Богу, — радісно промовив Борис і впав на бетон, щоб простертися перед Господом.
Я спіймав його за комір сорочки.
— Підведись!
У домі, при світлі, на нього було страшно дивитися: весь у крові, замість ока вузенька щілина.
— Стривай, — сказав я, покинувши його в центрі килима у вітальні, й пошкандибав до ванної, щоб знайти якийсь засіб проти його порізів.
Але там не було нічого, крім шампуню та пляшечки з зеленими парфумами, які Ксандра виграла на якомусь конкурсі у Вінні. Пам’ятаючи своїм п’яним розумом, як моя мати сказала, що парфуми антисептичні навіть у мізерних дозах, я повернувся назад до вітальні, де Борис лежав на килимі, а Поппер стривожено нюхав його закривавлену сорочку.
— Зараз будемо лікуватися, — сказав я, відпихаючи собаку вбік і притуливши вологу ганчірку до рани на його лобі. — Лежи тихо.
Борис відсмикнувся й прогарчав:
— Що ти, на хрін, робиш?
— Заткнись, — сказав я, відгортаючи волосся з його очей.
Він щось пробурмотів російською. Я намагався бути обережним, але я був таким самим п’яним, як і він, і, коли я бризнув парфумами на рану, він закричав і зацідив мені в писок.
— Що ти робиш, мудак? — сказав я, доторкнувшись до своєї губи й побачивши, що пальці стали кривавими. — Ти мене поранив, бачиш?
— Блядь, — сказав він, кахикаючи й вимахуючи рукою. — Чуєш, який сморід? Чим ти мене полив, суко?
Я зареготав і не міг зупинитися.
— Виродку! — заревів він, так штовхнувши мене, що я впав.
Але він сміявся також. Простяг руку, щоб допомогти мені підвестися, але я її відштовхнув.
— Відчепись! — Я сміявся так гучно, що не міг вимовити жодного слова. — Ти смердиш, як Ксандра.
— Боже, я задихаюсь. Мені треба позбутися цього запаху.
Спотикаючись, ми вибігли назовні, скидаючи з себе одяг, стрибаючи на одній нозі, щоб виборсатися зі штанів, і стрибнули в басейн: то була погана думка, я це зрозумів надто пізно, протягом тієї миті, коли падав у воду, смертельно п’яний і вже не спроможний триматися на ногах. Холодна вода вдарила по мені так сильно, що забило дух.
Я став хапатися за воду, щоб випливти на поверхню. В очах пекло, хлорка обпалювала мені ніс. Струмінь води вдарив мене у вічі, і я виплюнув його назад на Бориса.
Він здавався білою плямою в темряві, з проваленими щоками й чорним волоссям, що прилипло йому до обох щік. Регочучи, ми хапали один одного й намагалися занурити під воду, хоч мої зуби цокотіли, і я почувався надто п’яним і слабким, щоб вистрибувати у воді завглибшки вісім футів.
Борис пірнув. Він схопив мене рукою за кісточку ноги й потяг униз, і я побачив перед собою чорну стіну бульбашок
Я звивався й боровся. Було таке враження, ніби я знову опинився в музеї, спійманий у чорному просторі, ні вперед, ні назад. Я викручувався і звивався, й бульки панічного дихання пропливали перед моїми очима; лунали якісь підводні дзвони, навколо панувала чорна темрява. Нарешті — вже після того, як я набрав у легені води, — я вивернувся з пастки й виринув на поверхню.
Шукаючи повітря, я вхопився за край басейну і став хапати його ротом. Коли мій зір прояснився, я побачив Бориса — кахикаючи, лаючись, він добирався до східців. Задихаючись від гніву, я то вплав, то стрибками дістався до нього зі спини й схопив його за кісточку так, що він із плюскотом упав обличчям у воду.
— Гівнюк, — виплюнув я з себе, коли він висунув голову на поверхню.
Він намагався щось сказати, але я бризнув водою йому в обличчя, потім удруге, схопив пальцями за волосся і штовхнув під воду.
— Ти, нікчемне лайно! — вигукнув я, коли він виринув, махаючи, вода стікала йому по обличчю.