— У мене болить дупа, — казав Борис, потираючи зад і проклинаючи металеві сидіння шкільного автобуса.
Я з голови до ніг укрився ластовинням від безперервного купання. Моє волосся (довше тоді, аніж будь-коли) від басейної хлорки було змережане світлими пасмами, але загалом я почувався добре, хоч мені ніколи не переставало тиснути в грудях, а зуби почали гнити від великої кількості цукерок, які ми їли. Але, крім цього, зі мною все було гаразд. І час минав для мене, можна сказати, щасливо. Але потім — незабаром після мого п’ятнадцятиріччя — Борис зустрів дівчину на ім’я Котку, й усе змінилося.
Ім’я Котку (український варіант: Котику) робить її цікавішою, ніж вона насправді була. Але це було не справжнє її ім’я, а лагідне прізвисько (звертання «котику» польською мовою), яке дав їй Борис. Насправді її прізвище було Гатчинз, а ім’я звучало як Кілі, чи Кейлі, чи Кайлі, і жила вона в окрузі Кларк, штат Невада, протягом усього життя. Хоч вона ходила до нашої школи й була лише на один клас попереду нас, насправді вона була старшою набагато — від мене аж на три роки. Борис, певно, накинув на неї оком раніше, але я не знав про її існування до того вечора, коли він розлігся в ногах мого ліжка й сказав:
— Я закохався.
— Справді? І в кого ж?
— У ту крихітку з класу суспільних наук. У якої я купив травички. Їй уже вісімнадцять років, ти можеш це уявити? Господи, яка ж вона гарна!
— То ти маєш травичку?
Він грайливо схопив мене за плече; він точно знав моє найуразливіше місце — під лопаткою, де можна було вгородити пальці й примусити мене зойкнути від болю. Але я не був у настрої жартувати й боляче врізав йому по пиці.
— Ой! Ти сучий сину! — зойкнув Борис, відкотившись і потираючи щелепу пальцями. — Навіщо ти мене вдарив?
— Сподіваюсь, я зробив тобі боляче, — сказав я. — То де твоя травичка?
Ми більше не розмовляли про любовну зацікавленість Бориса, принаймні в той день, але через кілька днів, коли я вийшов з уроку математики, я побачив, як він нависає над тією дівчиною біля шафок. Якщо Борис був не надто високим для свого віку, то дівчина взагалі була крихітна, хоч і виглядала набагато старшою за нас: пласкогруда, кощава, з високими вилицями, блискучим лобом і гострим, теж блискучим трикутним личком. Проколотий ніс. Чорна майка. На нігтях — облуплений чорний лак. Кольороване помаранчево-чорне волосся. Невиразні, але яскраві синьо-зелені очі, жирно обведені чорним олівцем. Звичайно, вона була симпатична — навіть гаряча. Але погляд, яким вона ковзнула по мені, вселив тривогу — так дивляться нахабні касири в забігайлівках або стервозні няньки.
— Ну, що ти думаєш? — схвильовано запитав Борис, коли ми зустрілися після школи.
Я стенув плечима.
— Схоже, вона мила.
— Схоже?
— Знаєш, Борисе, вона справляє враження дівчини, якій уже двадцять п’ять років.
— Я знаю. Та це ж справді круто, — сказав він захопленим голосом. — Вісімнадцять років! Законний дорослий вік! Вона може без проблем купити бухло! І прожила тут усе своє життя, тож знає всі ті заклади, де не цікавляться твоїм віком.
Гедлі, балакуча дівчина в куртці з емблемою шкільної спортивної команди, яка сиділа біля мене на уроці американської історії, зморщила ніс, коли я запитав у неї, що вона думає про дорослу дівчину, яку обрав для себе Борис.
— Ти про оту? — спитала вона. — Абсолютна хвойда. — Старша сестра Гедлі, Джен, навчалася в одному класі з Кілою, чи Кейлою, чи як там її звали. — А її мати, я чула, вулична повія. Твій друг має стерегтися, щоб не підхопити від неї якусь заразу.
— Оце так! — сказав я, здивований її енергійною реакцією, хоч, можливо, мені й не варт було дивуватися.