Гедлі, дочка військовослужбовця, брала участь у змаганнях із плавання й співала в шкільному хорі. Вона мала нормальну родину з трьома братами і сестрами, собаку породи веймаранер на ім’я Ґретхен, яку притягла з Німеччини, і батька, який гримав на неї, коли вона приходила додому після комендантської години.
— Я не жартую, — сказала Гедлі. — Вона готова крутити любов із хлопцями інших дівчат, вона крутитиме її і з самими дівчатами, з ким завгодно. Я також думаю, вона курить травичку.
— О, — сказав я.
Жодна з цих причин, як на мене, не давала нам підстав не любити Кілі, тим більше що Борис і я вельми щиро прихилилися до куріння травички протягом останніх місяців. Але що мене стривожило — і то дуже, — це те, як Котку (я далі називатиму її тим ім’ям, яким нагородив її Борис, позаяк я був неспроможний запам’ятати її справжнє ім’я) буквально за один день підкорила собі Бориса.
Спочатку він був зайнятий увечері в п’ятницю. Потім — весь вікенд, і не лише увечері, а й протягом обох днів. Незабаром у його розмовах Котку була тут і Котку була там, і ми з Поппером обідали та дивилися телевізор лише вдвох.
— Правда ж, вона надзвичайна? — запитав у мене Борис після того, як уперше привів її в мій дім, — то був дуже невдалий вечір, бо спочатку ми всі троє накурилися так, що не могли поворухнутись, а потім вони двоє качалися внизу на канапі, а я сидів на підлозі спиною до них і намагався зосередитися на кінофільмі, який дивився вже вдруге, — «Поза межами можливого».
— Ти що про неї думаєш?
— Ну, знаєш… — Що він хоче від мене почути? — Ти їй подобаєшся. Безперечно.
Він нетерпляче засовався. Ми сиділи біля басейну, хоч і не купалися, бо було надто вітряно й холодно.
— Ні, я не про те! Що ти про неї думаєш? Скажи мені правду, Поттере, — попросив він, коли я завагався.
— Не знаю, — сказав я з сумнівом у голосі, а тоді — бо він усе ще сидів і дивився на мене: — Сказати тобі чесно? Я не знаю, Борисе. Вона якась відчайдушна.
— Ти думаєш? Це погано?
Тон його голосу був зацікавленим — не сердитим, не саркастичним.
— Ну, — сказав я, захоплений зненацька. — Може, й ні.
Борис — із почервонілими від горілки щоками — притулив руку до серця.
— Я кохаю її, Поттере. Щиро кохаю. Вона — найсправжніше, що було в моєму житті.
Я був такий збентежений, що мусив відвернути погляд.
— Маленька, худа відьма! — Він щасливо зітхнув. — У моїх обіймах вона така кощава й легка! Як повітря.
Борис, у таємничий спосіб, здавалося, обожнював Котку саме за ті якості, які мене в ній відштовхували: за її тіло, схоже на тіло приблудної кицьки, за сухорляву вимогливу дорослість.
— І така вона відважна й мудра, має таке велике серце! Усе, чого я хочу від неї, — це доглядати її й охороняти від отого Майка. Ти мене розумієш?
Я спокійно налив собі ще одну порцію горілки, хоч не дуже мені її й хотілося. Історія з Котку здавалася мені вдвічі заплутанішою, бо — як сам Борис мені повідомив із явною нотою гордості — у Котку вже був бойфренд: двадцятишестирічний хлопець на ім’я Майк Макнатт, який мав мотоцикл і працював у компанії з очищення басейнів.
— Чудово, — сказав я, коли Борис повідомив раніше про цю новину. — Ми запросимо його сюди, щоб він допоміг нам привести до ладу наш басейн.
Я вже був по горло ситий доглядом за басейном (а цей обов’язок фактично переклали на мене), бо Ксандра ніколи не купувала досить хімікатів, потрібних для цієї роботи, або купувала не ті, що треба.
Борис потер очі долонями.
— Я кажу про це серйозно, Поттере. Думаю, вона його боїться. Вона хоче порвати з ним, але страх її стримує. Вона намагається вмовити його завербуватися в солдати.
— Ти ліпше побережися, щоб той хлопець не відлупцював тебе.
— Мене! — пирхнув він. — Я турбуюся за неї! Вона така крихітна! Вісімдесят один фунт!
— Еге ж, еге ж.
Котку заявляла, що вона перебуває на межі анорексії, й завжди могла настрахати Бориса, сказавши йому, що цілий день нічого не їла.
Борис стукнув мене по голові.
— Ти надто часто сидиш тут сам-один, — сказав він, сідаючи поруч зі мною та опустивши ноги в басейн. — Приходь до Котку сьогодні ввечері. Приведи кого-небудь.
— Кого, наприклад?
Борис стенув плечима.
— Що ти скажеш, наприклад, про маленьку білявку з хлоп’ячою стрижкою з твого класу історії? Плавчиху?
— Гедлі? — Я похитав головою. — Вона не піде.
— Облиш! Вона піде! Бо вона дівчина гаряча! Вона неодмінно піде!
— Повір мені, це погана ідея.
— Я сам попрошу її за тебе! Послухай мене. Вона ставиться до тебе по-дружньому й любить побазікати. Зателефонуймо їй?