— Ум… — Я все ще незграбно стовбичив у дверях. — Чи не хочете ви зайти? — Я не був певен, що мені дозволено запрошувати в дім незнайомців, але почувався самотнім і знудженим. — Ви можете почекати його, якщо хочете. Але я не знаю, коли він повернеться додому.
Він знов усміхнувся.
— Ні, дякую. Я повинен зробити ще чимало візитів. Але я хочу бути з тобою відвертим, бо ти дуже милий хлопець. У мене на твого батька п’ять очок. Ти знаєш, що це означає?
— Ні, не знаю.
— От і гаразд. Тобі не треба це знати, і я сподіваюся, ти ніколи й не знатимеш. Але дозволь мені сказати, що таку політику бізнесу я не схвалюю. — Він по-дружньому поклав руку мені на плече. — Вір мені чи не вір, Теодоре, а я люблю облаштовувати справи по-людськи. Мені не до вподоби приходити до чоловіка в дім і розмовляти з його малим сином, як я тепер розмовляю з тобою. Це неправильно. За нормальних обставин я поїхав би на службу до твого батька й ми обговорили б наші справи там. Але він належить до людей, яких знайти нелегко, та, мабуть, ти й сам про це знаєш.
Я чув, як у домі дзвенить телефон. Я був певен, що то Борис.
— Тобі краще піти й підняти слухавку, — приязно порадив мені містер Сільвер.
— Та ні, не обов’язково.
— Піди. Це може бути нагальна справа. Я тебе почекаю тут.
Дедалі більше стривожений, я пішов і підняв слухавку. Як я й здогадався, то був Борис.
— Хто це був? — запитав він. — Сподіваюся, не Котку?
— Ні. Послухай-но…
— Я думаю, вона пішла додому з тим Тайлером Оловска. У мене таке дивне передчуття. Хоч, може, вона й пішла не додому разом із ним. Але вони вийшли зі школи вдвох — вона розмовляла з ним на паркінгу. Розумієш, вона навчалася свій останній рік у тому самому класі, що й він, техніка обробки дерева чи щось таке…
— Борисе, пробач, але я справді не можу розмовляти з тобою тепер, я передзвоню тобі, гаразд?
— Я повірю тобі на слово, що то був не твій батько на протилежному кінці телефону, — сказав містер Сільвер, коли я повернувся до дверей. Я подивився повз нього на білий кадиллак, припаркований біля хідника. В автомобілі було двоє людей — водій і ще один чоловік на передньому сидінні. — То був не твій батько, я не помиляюся?
— Ні, сер, не він.
— Ти сказав би мені, якби то був він, чи не так?
— Сказав би, сер.
— Чому я тобі не вірю?
Я мовчав, не знаючи, що сказати.
— Не має значення, Теодоре. — Він знову замовк, щоб почухати Поппера за вухами. — Я знайду його, рано чи пізно. А ти запам’ятаєш, що йому від мене переказати? І скажеш, що я сюди приїздив?
— Скажу, сер.
Він показав на мене своїм довгим пальцем.
— Як мене звуть — повтори.
— Містер Сільвер.
— Містер Сільвер. Правильно. Я просто вирішив перевірити.
— То що я повинен йому переказати?
— Перекажи йому, що азартні ігри — для туристів. А не для місцевих. — Дуже легенько він торкнувся тонкою засмаглою рукою маківки моєї голови. — І нехай тебе береже Бог.
Коли Борис з’явився у дверях десь через півгодини, я спробував розповісти йому про візит містера Сільвера, та він, хоч трохи й слухав мене, головним чином лютував на Котку за те, що вона фліртує з іншим хлопцем, цим Тайлером Оловска чи як там його, багатим любителем марихуани, на рік старшим від нас, який належав до команди гольфістів.
— От сука, — хрипко сказав він, коли ми сиділи з ним унизу й курили травичку Котку. — Вона не бере слухавку. Я знаю, що вона з ним, я це знаю.
— Заспокойся. — Будучи стурбований візитом містера Сільвера, я ще більше дратувався розмовами про Котку. — Він, либонь, просто купує в неї травичку.
— Так, але це не все, я знаю. Вона більше не хоче, щоб я в неї ночував, ти помітив? Завжди в неї справи. Вона навіть не носить намисто, яке я їй купив.
Мої окуляри з’їхали набік, і я повернув їх на перенісся. Борис навіть не купував те ідіотське намисто, а поцупив його в торговельному центрі, схопивши його й кинувшись навтіки, тоді як я (ідеальний громадянин у шкільному піджаку) відвертав увагу продавщиці тупими, але чемними розпитуваннями про те, що вона рекомендує нам із татом купити мамі на день народження.
— Ну й ну, — сказав я, намагаючись говорити якомога співчутливіше.
Борис спохмурнів, зібрав чоло в грозову хмару.
— Вона добра хвойда. Одного дня прикинулася, ніби плаче в класі, — хотіла, щоб цей мерзотник Оловска її пожалів. Яка блядь!
Я стенув плечима — тут я йому заперечувати не збирався — і передав йому косяк.
— Вона любить його тільки тому, що він має гроші. Його родина має два «мерседеси» Е-класу.