Але то був лише батько. Він був пом’ятий, осклілий і явно в поганому гуморі.
— Тату? — Я ще перебував під кайфом, і тому мій голос був надто засапаний і дивний.
Він зупинився внизу під сходами й подивився на мене.
— Сюди приходив один чоловік. Якийсь містер Сільвер.
— Справді? — перепитав батько досить неуважним голосом.
Але він стояв нерухомо, тримаючись руками за перила.
— Він сказав, що хоче зустрітися з тобою.
— Коли він був? — запитав батько, заходячи до кімнати.
— Близько четвертої години по обіді, так мені здається.
— Ксандра була вдома?
— Я її не бачив.
Він поклав руку мені на плече й десь на хвилину замислився.
— Так, — сказав він. — Я буду тобі вдячний, якщо ти їй про це не скажеш.
Тут я помітив, що недопалок Борисового косяка досі лежить на попільничці. Він побачив, що я дивлюся на нього, підняв його й понюхав.
— Недаремно мені вчувся запах, — сказав він, опускаючи недопалок у кишеню піджака. — Від тебе також трохи смердить, Тео. Де ви, хлопці, це добуваєте?
— Усе гаразд?
Очі в мого батька були червоні й несфокусовані.
— Звичайно, все гаразд, — відповів він. — Я піду нагору і зроблю кілька дзвінків.
Від нього сильно пахло застояним тютюновим димом і женьшеневим чаєм, який він тепер постійно пив, — цю звичку він запозичив від китайських бізнесменів у салоні бакара. Це робило запах його поту різким, чужоземним запахом. Дивлячись, як він підіймається сходами, я побачив, що він дістав із кишені недопалок косяка й замислено понюхав його.
Коли я опинився нагорі у своїй кімнаті й замкнув двері, а Поппер ще не заспокоївся й нервово ходив туди-сюди, мої думки повернулися до картини. Досі я пишався тим, що придумав заховати її в наволочку, а наволочку приклеїти до ліжка, але тепер зрозумів, якою дурницею було ховати її вдома — хоч у мене й не було вибору, хіба що я міг би заховати її в сміттєвому баку за кілька будинків від нас (якого не спорожняли жодного разу, відколи я оселився жити в Лас-Веґасі) або в одному з покинутих будинків по той бік вулиці. Будинок Бориса був не більш безпечним, ніж мій, а більше я не мав нікого, кого знав би досить добре або кому міг би довіряти. Єдиним іншим місцем була школа — теж невдала думка; і хоч я знав, що існує кращий вибір, проте знайти його не міг. Раз по раз у невизначений час у школі вибірково перевіряли деякі шафки, а тепер — коли через Бориса я був пов’язаний із Котку — я перебував, мабуть, також під підозрою і в моїй шафці могли здійснити обшук будь-коли. Та якби хтось і знайшов картину там — чи то директор школи, чи містер Детмарс, жахливий баскетбольний тренер, чи навіть охоронець із фірми, яких іноді приводили до школи, щоб налякати учнів, — це було б краще, аніж якби її знайшли мій тато або містер Сільвер.
Картина в наволочці була ще обгорнута кількома шарами паперу, склеєного клейкою стрічкою, — хорошого паперу, який я поцупив у мистецькому класі в школі і який був іще прокладений кількома чистими полотняними кухонними рушниками, щоб захистити поверхню картини від кислот на папері (яких там не було). Але я діставав картину надто часто, щоб подивитися на неї, — розліплював верхні краї обгортки, аби вийняти її з неї, й папір порвався, а клейка стрічка перестала бути клейкою. Полежавши кілька хвилин у ліжку й дивлячись у стелю, я підвівся на ноги, дістав величезний моток пакувальної клейкої стрічки, що лишився після нашого переїзду, й відліпив подушку з картиною від передньої стінки ліжка.
Було надто спокусливо тримати картину в руках і не подивитися на неї. Я швиденько витяг її з обгорток, і її сяйво відразу огорнуло мене — щось майже музичне, внутрішня насолода, непоясненна за глибокою гармонією правильності, що хвилює кров. Так серцебиття сповільнюється і стає впевненим, коли перебуваєш поруч із кимось, хто тебе любить і оберігає. Вона випромінювала силу й сяйво, щось подібне до ранкового світла в моїй колишній спальні в Нью-Йорку, яке було тихим, але бадьорило, яке робило все виразнішим, приємнішим і ніжнішим, ніж насправді, бо воно було частиною минулого, якого вже не повернеш: теплого світіння шпалер, старого напівзатіненого глобуса від «Ренд МакНеллі».
Маленька пташка, жовта пташка. Струсивши з себе заціпеніння, я засунув картину назад в обгорнуте папером полотно й знову обгорнув її двома або трьома (чотирма? п’ятьма?) сторінками старих спортивних газет мого батька, потім — імпульсивно, з рішучістю — знову й знову став обмотувати її клейкою стрічкою, аж доки не стало видно жодної літери й уся стрічка, яка була у велетенському мотку, скінчилася. Тепер ніхто не зміг би легко розмотати цей згорток. Навіть за допомогою ножа, і то доброго ножа, а не лише ножиць, знадобилося б чимало часу, щоб проникнути всередину обгортки. Нарешті, коли я закінчив і згорток став схожим на науково-фантастичний кокон, я запхав муміфіковану картину в наволочці до своєї шкільної сумки й поклав її під ковдру біля своїх ніг. Роздратовано загарчавши, Поппер посунувся, щоб звільнити місце. Хоч пес був дуже малий і кумедний на вигляд, він умів люто загавкати, оберігаючи свою територію коло мене; і я знав, що якби хтось увійшов до моєї кімнати, коли я сплю, — навіть Ксандра або мій батько, яких він не дуже любив, — він би підхопився на ноги й здійняв тривогу.