— А що означає «п’ять очок»?
— Знаєш, це просте непорозуміння, — сказав він, — ці люди схожі на персонажів. Вони мають власну мову, власний спосіб вести справи. Але, — він засміявся, — коли я зустрівся з ним біля «Цезаря», у його «офісі», як називає те місце Бобо, ти зрозумів, біля басейну «Цезар», одне слово, коли я зустрівся з ним, знаєш, що він мені сказав і знай повторював? «Ти маєш чудового сина, Ларрі. Тобто справжнього малого джентльмена». Я не знаю, що ти йому сказав, але я перед тобою в боргу.
— Ну й ну, — сказав я безвиразним голосом, накладаючи собі ще рису.
Але внутрішньо я був п’яний від радості, що його настрій поліпшився, — це була та сама ейфорія, яку я переживав малою дитиною, коли мовчанка уривалася, коли його кроки знову ставали легкими і я чув, як він сміється, як щось наспівує, голячись біля дзеркала.
Тато розламав печиво з передбаченням і засміявся.
— Поглянь сюди, — сказав він, піднявши його й посунувши до мене. — Цікаво, хто сидить у чайнатауні й вигадує ці речі?
Я прочитав уголос:
— «Ви маєте незвичайний інструмент, яким може розпорядитися доля, поводьтесь обережно».
— Незвичайний інструмент? — сказала Ксандра, підійшовши до нього ззаду та обнявши його за шию. — Це звучить непристойно.
— А, це ти. — Мій батько обернувся, щоб поцілувати її. — Збоченка. Джерело вічної молодості.
— Однозначно.
— Я й тобі колись губу розбив, — сказав Борис, який, вочевидь, вважав себе винним в історії з Котку, бо він таки порушив цю тему після якогось часу нашої мирної мовчанки в шкільному автобусі.
— Ага, а я стукнув тебе головою об кляту стіну.
— Але я не хотів!
— Не хотів чого?
— Розбивати тобі губу!
— А їй хотів?
— У якомусь розумінні так, — ухильно відповів він.
— У якому ж розумінні?
Борис роздратовано зітхнув.
— Я попросив у неї пробачення! Усе тепер закінчилося, жодних проблем! І зрештою, яке тобі до цього діло?
— Ти почав цю розмову, а не я.
Він дивився на мене протягом дивної, розосередженої хвилини, а тоді засміявся.
— Можна я тобі щось скажу?
— Що?
Він притулився головою до моєї голови.
— Котку і я надерлися вчора ввечері, — сказав він спокійно. — Наковталися кислоти разом. Було круто.
— Справді? А де ви її взяли?
Екстазі було досить легко добути в нашій школі — Борис і я приймали її щонайменше з десяток разів, то були чарівні безмовні ночі, коли ми блукали пустелею, напівочманівши від видовища зірок, — але ніхто з нас досі не приймав кислоту.
Борис потер собі носа.
— Так. Ага. Її мати знає того старого страхопуда на ім’я Джиммі, який працює в крамниці, де торгують зброєю. Він продав нам п’ять доз, не знаю, чому я купив п’ять, треба було брати шість. Хай там як, а я ще маю кілька. Боже, як це кльово було!
— Справді? — Придивившись уважніше, я побачив, що його зіниці розширені й дивні. — Ти й тепер під кайфом?
— Мабуть, трохи. Я спав не більш ніж дві години. Хай там як, а ми цілком помирилися. Це було так — навіть квіти на простирадлі її матері нам усміхались. А ми були виготовлені з тієї самої речовини, що й квіти, і ми зрозуміли, як кохаємо одне одного, і як одне одному потрібні, і що все бридке, що між нами сталося, можна пояснити тільки коханням.
— Он як, — сказав я голосом, який, мабуть, прозвучав сумніше, ніж я хотів, тому що Борис насупив брови й подивився на мене.
— Ну? — запитав я, помітивши, що він не відриває від мене погляду. — Ти щось хочеш сказати?
Він заморгав очима й похитав головою.
— Ні, але я дещо бачу. Бачу, ніби твою голову огортає ореол смутку. Так наче ти солдат, який за щось воює, людина з історії, яка виходить на поле битви, а в її голові нуртують усі ці думки.
— Борисе, ну ти й набрався.
— Та не так уже й набрався, — відповів він замріяним голосом. — Я ніби вмикаюсь і вимикаюсь. Але якщо ось так скосити око, то звідусіль так і сиплються різнобарвні іскорки.
Минув тиждень або щось близько того без будь-яких інцидентів ані з моїм татом, ані на фронті Борис — Котку — досить часу, аби я вирішив: принести картину в наволочці додому буде безпечніше. Я звернув увагу, коли дістав її з шафки, якою об’ємною та важкою вона мені здалась, а коли переніс її нагору й дістав із наволочки, то зрозумів чому. Безперечно, мозок у мене був скаламучений, коли я загортав її та обклеював стрічкою. Усі газети, якими я її обгорнув, переплетені надзвичайно довгою та міцною пакувальною стрічкою, здавалися належною осторогою, коли я був нашпигований наркотиком, але тепер у моїй кімнаті, у тверезому світлі полудня, складалося враження, що картина обмотана божевільним і/або бездомним — практично муміфікована, на ній було стільки стрічки, що вона більше не здавалася прямокутною; навіть кути були заокруглені. Я взяв найгостріший кухонний ніж із тих, які міг знайти, й почав зрізати один із кутів — спочатку обережно, боячись, щоб ніж не ковзнув і не пошкодив картину, а потім усе енергійніше й енергійніше. Але я дістався лише до половини глибини в три дюйми, коли почув, що прийшла Ксандра, поклав картину назад у наволочку й приліпив її до спинки ліжка, щоб знову зайнятися нею, коли вони підуть кудись удвох і будуть відсутні протягом певного часу.