Через секунду голова в мене знову пішла обертом.
— Прокляття, — сказав я.
— Я відчиню, — негайно озвався Борис, запхавши Попчика собі під руку.
Він, танцюючи, рушив до дверей, босий і без сорочки, з виглядом цілковитої безтурботності, але, як мені здалося, вже через секунду повернувся з посірілим обличчям.
Він нічого не сказав, та й не треба було нічого казати. Я підхопився на ноги, взув кеди, туго затягнувши шнурки (я звик так робити перед нашими вилазками до крамниць, щоб у разі небезпеки було зручніше тікати), і пішов до дверей. Там знову стояв містер Сільвер — у білому піджаку, з волоссям кольору крему для черевиків та всім іншим, — лише цього разу поруч із ним стояв величезний мужик із розмазаними синіми татуюваннями, що розповзалися по його руках до ліктів, і алюмінієвою бейсбольною биткою.
— Привіт, Теодоре! — сказав містер Сільвер. Здавалося, він був щиро радий мене бачити. — Як життя?
— Чудово, — сказав я, дивуючись, як наркотичне очманіння вмить вивітрилося мені з голови. — А у вас?
— Не можу нарікати. Еге, непоганий у тебе синець, хлопче.
Я машинально підняв руку й помацав щоку.
— Та…
— Тобі треба його чимось намастити. Твій приятель сказав, що твого батька немає вдома.
— Справді, його немає.
— А у вас двох усе гаразд? Ви маєте якісь проблеми на сьогодні?
— Та, мабуть, ніяких, — сказав я.
Мужик не вимахував биткою і не погрожував у якийсь інший спосіб, але я однаково дуже гостро відчував, що він тримає її в руках.
— Бо якби ви мали якісь проблеми, — сказав містер Сільвер, — я допоміг би вам їх розв’язати отак.
Про що він говорить? Я подивився повз нього на вулицю, на його автомобіль. Хоч вікна й були затемнені, я розгледів ще кількох чоловіків, які чекали там.
Містер Сільвер зітхнув.
— Я радий чути, що ти не маєш проблем, Теодоре. Хотів би я те саме сказати про себе.
— Пробачте?
— Бо я маю проблему, — сказав він, не звертаючи уваги на мою репліку. — Велику проблему. Проблему з твоїм батьком.
Не знаючи, що сказати, я втупився в його ковбойські чоботи. Вони були з чорної крокодилячої шкіри, з набірним підбором, дуже гострими носаками й начищені до такого блиску, що нагадали мені дівчачі ковбойські боти, що їх завжди носила схиблена на моді Люсі Лобо, яка працювала в офісі моєї матері.
— Суть цієї проблеми ось у чому, — сказав містер Сільвер. — Я маю розписок від твого батька на п’ятдесят штук баксів. І це створює для мене великі незручності.
— Він збирає гроші, — ніяково пробурмотів я. — Я не знаю, але, може, якби ви дали йому трохи більше часу…
Містер Сільвер подивився на мене. Поправив окуляри.
— Послухай-но мене, — розважливо промовив він. — Твій батько готовий поставити свою останню сорочку на той результат, якого можуть домогтися дебіли, що ганяють свій сраний м’яч, — пробач мені мою брутальну мову. Але мені важко ставитися з симпатією до такого хлопця. Він не шанує своїх зобов’язань, не сплачує боргів три тижні, не відповідає на мої телефонні дзвінки, — він загинав пальці, — обіцяє зустрітися зі мною сьогодні пополудні й не з’являється. Ти знаєш, скільки я чекав сьогодні цього ледаря? Півтори години. Так ніби в мене немає інших справ, серйозніших. — Він схилив голову набік. — Це через таких хлопців, як твій батько, такі хлопці, як я та Юрко, ніяк не можуть завершити свої справи. Ти думаєш, мені приємно приїздити до вас додому? Їхати в таку далеч?
Думаю, це було риторичне запитання — звичайно, ніхто при своєму розумі не захотів би поїхати туди, де ми жили, та позаяк минуло багато часу, а він усе ще дивився на мене, так ніби чекав відповіді, я нарешті ніяково закліпав очима й відповів:
— Думаю, що ні.
— Ні. Правильно, Теодоре. Звичайно, їхати у вашу глушину я не маю охоти. Ми маємо серйозніші справи, я та Юрко, повір мені, аніж півдня ловити такого ледаря, як твій тато. Отож зроби мені ласку і скажи своєму батькові, що ми можемо розв’язати нашу проблему по- джентльменськи, якщо він сяде біля мене й усе обговорить зі мною.
— То ви зможете розв’язати свою проблему?
— Він повинен віддати мені те, що заборгував. — Він усміхався, але сіра смуга нагорі його окулярів надавала йому тривожно закритого виразу. — І я попрошу тебе зробити це для мене, Теодоре. Бо коли я приїду сюди наступного разу, я не буду таким люб’язним.