— Молодець, — сказав я, відкручуючи кришку (бляшанка виявилася несправжньою) і висипаючи її вміст на нічний столик. — Оце так, — сказав я через кілька секунд.
Саме тут Ксандра тримала свої чайові — почасти готівкою, почасти фішками. Там було також чимало інших речей — так багато, що мені знадобився певний час, аби їх роздивитись, але мій погляд відразу впав на сережки з діамантами та смарагдами, які належали моїй матері й зникли незадовго перед тим, як батько покинув нас.
— Ого, — сказав я, піднявши одну з них великим і вказівним пальцями. Мати вдягала ці сережки майже на кожну коктейльну вечірку й на кожний врочистий вихід — синьо-зелена прозорість каменів, їхній порочний опівнічний блиск був так само частиною її, як і колір її очей або гострі темні пахощі її волосся.
Борис захихотів. У купі грошей він негайно помітив і схопив циліндрик із-під фотоплівки, який відкрив тремтливими руками. Устромив туди кінчик мізинця та облизав його.
— Оце круто, — сказав він, провівши пальцем по яснах. — Котку впісяється, що не захотіла прийти.
Я показав йому сережки на розкритій долоні.
— Гарні, — сказав він, майже не подивившись на них.
Він висипав порошок на нічний столик.
— За це можна вторгувати дві тисячі баксів.
— Вони належали моїй матері.
Батько продав більшість її коштовностей іще в Нью-Йорку, включно з обручкою. Але тепер я побачив, що Ксандра залишила деякі з них для себе, й мене опанував дивний смуток, коли я побачив, що вона вибрала. Не перли й не рубінову брошку, а дешеві речі з маминої юності, серед них чарівний браслет, який мама носила в старших класах, із підвісками у формі кінських підків, пуантів і чотирилисткової конюшини, які подзенькували, коли вона рухала рукою.
Борис випростався, ущипнув себе за ніздрі й подав мені банкноту, згорнуту в трубочку.
— Хочеш?
— Ні.
— Понюхай. Ти відразу відчуєш себе краще.
— Ні, дякую.
— Тут цього порошку чимало. Ми можемо зберегти трохи для себе, а решту продати.
— Ти вже його пробував? — запитав я з сумнівом, подивившись на випростане тіло Ксандри.
Хоч вона й перебувала в цілковитій відключці, мені не хотілося, щоб ми розмовляли над її спиною.
— Та пробував. Котку його любить. Він, щоправда, дорогий. — На хвилину він начебто вимкнувся, потім закліпав, швидко-швидко. — Ну ж бо. Призволяйся, — сказав він, сміючись. — Ти не знаєш, від чого відмовляєшся.
— Я й без цього геть заморочений, — сказав я, рахуючи гроші.
— Так, але це прочистить тобі мозок.
— Борисе, я не можу зараз балдіти, — сказав я, вкладаючи сережки й чарівний браслет до кишені. — Якщо ми поїдемо, то треба вирушати зараз. Перш ніж сюди почнуть приходити люди.
— Які люди? — скептично запитав Борис, похитуючи кінчиком пальця перед своїми ніздрями.
— Повір мені, це станеться скоро. З’являться працівники служби опіки над неповнолітніми та інші.
Я рахував гроші — 1321 долар плюс монети; значно більшу суму можна було набрати у фішках, близько п’яти тисяч доларів, але ці гроші я вирішив їй залишити.
— Половина мені й половина тобі, — сказав я, розкладаючи гроші на дві рівні купки. — Тут їх вистачить на два квитки. Мабуть, ми вже не встигнемо на останній авіарейс, але нам треба поквапитись і зловити таксі до аеропорту.
— Зараз? Уночі?
Я перестав рахувати гроші й подивився на нього.
— Тут у мене нікого немає. Нікогісінько. Надо. Вони запхають мене до дитячого будинку так швидко, що я й отямитися не встигну.
Борис кивнув на тіло Ксандри — дивитись на яке було не вельми приємно, бо, розкинувшись на ліжку обличчям у матрац, вона дуже скидалася на труп.
— А що робити з нею?
— А що ми, в біса, можемо зробити? — сказав я після короткої паузи. — Зачекати, поки вона прокинеться й побачить, що ми пограбували її?
— Не знаю, — сказав Борис, подивившись на неї з сумнівом. — Мені просто шкода її.
— Не шкодуй. Я їй не потрібен. Вона покличе тих людей, як тільки зрозуміє, що інакше не зможе мене позбутися.
— Тих людей? Не розумію, про кого ти говориш.
— Борисе, я неповнолітній. — Я відчував, як на мене накочується знайома хвиля паніки. Ситуація, звичайно, не була ситуацією життя або смерті, але я сприймав її саме як таку, дім для мене наповнювався димом, вогонь перекривав усі виходи. — Не знаю, як це робиться у вашій країні, але я не маю тут ані родини, ані друзів…
— Мене! Ти маєш мене!
— І що ти можеш зробити? Усиновити мене? — Я підвівся на ноги. — Зрозумій, якщо ти зі мною, то нам треба поквапитися. Твій паспорт із тобою? Без нього ти не зможеш сісти в літак.