— Ти був не потрібен тій родині. Ти ж сам мені це казав — і не раз. Крім того, вони тобі жодного разу не написали.
— Це неправда, — сказав я після короткої збентеженої паузи.
Лише кілька місяців тому Енді написав мені довгого (як на нього) електронного листа, розповівши мені про деякі події в нашій школі, про скандал із тенісним тренером, який лапав дівчат у нашому класі, хоч те життя відбувалося так далеко, що Енді наче розповідав мені про людей, яких я не знав.
— У них забагато дітей? — запитав Борис дещо самовдоволеним тоном, як мені здалося. — Не вистачає кімнат? Ти про це пам’ятаєш? Ти розповідав мені, що мати й батько були раді тебе позбутися.
— Пішов ти на хер.
У мене розболілася голова. Що я робив би, якби соціальні служби з’явилися й посадовили б мене на заднє сидіння свого автомобіля? Кому б — у Неваді — я міг зателефонувати? Місіс Спір? Тітці- «гравцеві»? Гладкому клеркові, який продавав нам клей для склеювання моделей без самих моделей?
Борис спустився за мною сходами, але посеред вітальні нас зупинив Поппер, який сів нам на дорозі й дивився на нас із таким стражденним виглядом, наче знав точно, що відбувається.
— Ой бля, — сказав я, поставивши сумку.
Запала мовчанка.
— Борисе, — сказав я, — ти не міг би…
— Ні.
— А Котку?
— Ні.
— Ну й пішли ви до дідька, — сказав я, піднявши пса й запхавши його собі під руку. — Я не залишу його тут, щоб вона знову замкнула його й мучила голодом.
— І куди ж ти зібрався? — запитав Борис, коли я рушив до вхідних дверей.
— Що?
— Пішки? В аеропорт?
— Стривай-но, — сказав я, поставивши Попчика на ноги. Мене раптом занудило, і я відчув, що зараз можу обблювати червоним вином весь килим. — Вони візьмуть собаку на літак?
— Ні, — невблаганно сказав Борис, випльовуючи відгризений шматок нігтя.
Він поводився, як мудак, і мені хотілося врізати йому.
— Ну то гаразд, — сказав я. — Може, хтось в аеропорту захоче взяти його. Або, нехай усе провалиться в дупу, я поїду залізницею.
Він уже хотів сказати щось саркастичне, склавши губи так, як я добре знав, але раптом — цілком несподівано — вираз його обличчя змінився; обернувшись, я побачив Ксандру — вона стояла з широко розплющеними очима, розмазаним макіяжем, хитаючись, на самому верху сходів.
Ми дивилися на неї, заціпенівши від страху. Після мовчанки, що, здавалося, тривала кілька століть, вона розкрила рот, закрила його знову й, ухопившись за поручень, щоб утримати рівновагу, сказала хрипким голосом:
— А Ларрі свої ключі в банківському сейфі залишив?
Ми дивилися на неї ще протягом кількох нажаханих хвилин, аж поки зрозуміли: вона чекає відповіді. Її волосся було схоже на копицю сіна; вона здавалася цілком дезорієнтованою й так хиталася, що, здавалося, зараз покотиться вниз по сходах.
— Так, звичайно, — голосно промовив Борис. — Тобто ні, звичайно. — А тоді додав, коли побачив, що вона досі там стоїть: — Усе гаразд. Повертайся до ліжка.
Вона щось промимрила і, ледь тримаючись на ногах, подибала назад. Ми обоє протягом кількох хвилин стояли нерухомо. Потім, відчуваючи, як щось поколює мені в потилицю, я спокійно підняв свою сумку й вислизнув у передні двері (останній раз я бачив той дім і її, хоч наостанок навіть не обернувся) а Борис і Попчик вийшли слідом за мною. Ми всі троє швидко пішли геть від будинку до кінця вулиці, Попчик клацав кігтями по хіднику.
— От і гаразд, — сказав Борис гумористичним тихим голосом, яким він говорив зазвичай, коли нас мало не ловили в супермаркеті. — О’кей. Можливо, вона відключилася не так глибоко, як мені здавалося.
Я вкрився холодним потом, і нічне повітря, хоч і дуже холодне, подіяло на мене добре.
Далеко на заході тихі франкенштейнівські блискавки спалахували в темряві.
— Добре, що вона принаймні не померла, — захихотів Борис. — Бо я переймався через неї. Дяка Ісусу Христу.
— Дай-но мені свій телефон, — сказав я, понишпоривши в кишені своєї куртки. — Мені треба викликати таксі.
Він заліз до кишені й подав його мені. То був дешевий одноразовий телефон, який він купив, щоб стежити за Котку.
— Ні, візьми його собі, — сказав він, коли я спробував повернути йому телефон, зробивши свій виклик (таксі «Щасливий кеб», 777-7777, номер, написаний на кожній хисткій лавочці біля автобусних зупинок у Лас-Веґасі). Потім він дістав із кишені пачку грошей — половину з тих, які дісталися йому від Ксандри, і спробував віддати їх мені.
— Забудь про це, — сказав я, стривожено поглянувши назад на дім. Я боявся, вона знову прокинеться й вийде на вулицю, шукаючи нас. — Вони твої.