— Ні! Вони можуть тобі знадобитися!
— Мені їх не треба, — сказав я, засунувши руки в кишені, щоб він не запхав їх туди. — Зрештою, вони можуть знадобитися й тобі.
— Годі тобі, Поттере. Мені не хочеться, щоб ти їхав зараз. — Він показав рукою вниз по вулиці на ряди порожніх будинків. — Якщо ти не хочеш побути в моєму домі — залишся тут на день або два. У тому цегляному будинку навіть є меблі. Я приносив би тобі їжу, якби ти хотів.
— Зрештою, я міг би викликати й «Доміно», позаяк вони тепер приносять сюди замовлення, — сказав я, запихаючи телефон у кишеню піджака.
Він смикнувся.
— Не сердься.
— Я не серджуся.
І я справді не сердився — але був такий дезорієнтований, що відчував: я можу прокинутись і виявити, що спав, накривши обличчя книжкою.
Я побачив, що Борис дивиться в небо й мугикає одну з пісень гурту «Velvet Underground», яку любила моя мати: Але якщо ти зачиниш двері… ніч може тривати вічно…
— А що буде з тобою? — запитав я, протираючи очі.
— Га? — перепитав він, дивлячись на мене з усмішкою.
— Я запитую, як ти збираєшся далі жити? Чи ми ще побачимося з тобою?
— Можливо, — сказав він тим самим веселим тоном, що його він, певно, застосовував, коли прощався з Бамі та з Джуді, дружиною бармена в Кармейволлаґу, та з кожним іншим у його житті, з ким йому доводилося прощатися. — Хто знає?
— Ти приєднаєшся до мене через день або два?
— Ну, знаєш…
— Давай-но згодом зустрінемося. Сядеш на літак — у тебе є гроші. Я зателефоную тобі й повідомлю, де я. Не кажи ні.
— Гаразд, — мовив Борис веселим тоном. — Я не скажу ні.
Але в інтонації його голосу явно прозвучало «ні».
Я заплющив очі.
— О Боже.
Я був такий стомлений, що голова йшла обертом. Я мусив боротися з бажанням лягти на землю, з фізичним тяжінням до хідника. Коли я розплющив очі, то побачив, що Борис дивиться на мене співчутливим поглядом.
— Поглянь на себе, — промовив він, — ти мало не впав.
Він засунув руку до кишені.
— Ні, ні, ні. — Я відступив назад, коли побачив, що він тримає в руці. — Я не можу. Забудь про це.
— Я хочу, щоб тобі покращало!
— Про кислоту ти теж так говорив. — Я не був налаштований більше ані купатись у водоростях, ані слухати, як співають зорі. — Я справді не хочу більше нічого нюхати.
— Але це інша штука. Зовсім інша. Вона допоможе тобі протверезіти. Прочистить тобі голову, обіцяю.
— Ну гаразд.
Наркотик, що допомагає протверезіти й прочищає голову, зовсім не поєднувався в моїй уяві з Борисом, хоч він, здавалося, перебував у набагато кращому стані, ніж я.
— Подивись на мене, — резонно зауважив він. — Бачиш? — Він знав, що переконав мене. — Хіба я марю? Хіба маю піну на губах? Ні — я лише хочу допомогти тобі. Ось, — сказав він, насипавши трохи порошку на свою долоню. — Дозволь мені трохи погодувати тебе.
Я напівсподівався, що він мене ошукає — що я відразу вимкнуся, а потім прокинуся хрін зна де, можливо, в одному з порожніх будинків по той бік вулиці. Але я був надто стомлений, щоб про це думати, і, може, так мені справді буде краще. Я нахилився й дозволив йому затиснути пальцями одну мою ніздрю.
— Ось так, — сказав він підбадьорливим голосом. — А тепер нюхай!
Майже відразу я відчув себе краще. Це було справжнє чудо.
— Ох! — сказав я, ущипнувши себе за ніс, де гостро й приємно поколювало.
— А що я тобі казав? — Він уже насипав трохи ще порошку. — Підключай другу ніздрю. Нюхай і дивись не видихай. Ну ж бо!
Усе тепер здавалося мені чіткішим і яснішим, із самим Борисом включно.
— Тепер ти мені повірив? — Він підсипав трохи порошку для себе. — Чи не каєшся, що ти мене не слухав?
— І ти збираєшся це продати, Господи? — запитав я, дивлячись у небо. — Навіщо?
— Воно коштує дуже дорого. Кілька тисяч доларів.
— Оця маленька купка?
— Не маленька купка. Тут чимало грамів порошку — двадцять, а то й більше. Я можу забагатіти, якщо поділю його на маленькі частини й продаватиму таким дівчатам, як Кейті Бірман.
— Ти знайомий із Кейті Бірман? — Кейті Бірман навчалася на рік попереду від нас, мала власний автомобіль — чорний кабріолет — і була на соціальних щаблях не ближчою до нас, ніж яка-небудь кінозірка.
— Звичайно, знайомий. Зі Скай, Кейті, Джессікою та всіма тими дівчатами. У всякому разі, — він знову подав мені циліндрик, — я тепер зможу купити Котку синтезатор, про який вона мріє. Закінчилися наші проблеми з грішми.
Ми передавали порошок один одному, аж поки я став набагато оптимістичніше дивитися на майбутнє й на життя загалом. І коли ми стояли на вулиці, потирали свої носи та базікали, а Поппер із цікавістю дивився на нас, чудесний світ Нью-Йорка перемістився на кінчик мого язика й перетворився на швидкоплинність, яку стало можна висловити.