Коли ми перетинали штати Іллінойс та Індіана, я сидів напружений і спостережливий: надто боявся заснути. Дерева були голі, на ґанках догнивали геловінські гарбузи. По той бік проходу мати обняла свою малу дівчинку й тихо наспівувала їй: «Ти моє сонечко». Я не мав нічого їстівного, крім розкришених картопляних чіпсів, які дав мені таксист, а в роті — бридкий солоний присмак; повз вікно пропливали індустріальні рівнини, малі містечка з невідомого краю — я почувався змерзлим і покинутим, дивлячись на занедбану сільську місцевість і згадуючи ті пісні, які так давно співала мені моя мати. «Ту-ту-тутсі, прощавай, ту-ту-тутсі, не ридай». Нарешті в Огайо, коли вже споночіло й у будинках біля дороги стали загорятися вогні, я відчув себе в достатній безпеці, щоб задрімати, хитаючись уві сні то назад, то вперед, до самого Клівленда, холодного, освітленого білими вогнями міста, де я пересів в інший автобус о другій ночі. Я побоявся прогулювати Поппера надто довго, хоч і знав, що він потребує тривалої прогулянки, — боявся, що хтось нас побачить. (Бо що ми робили б, якби нас викрили? Залишилися б у Клівленді навічно?) Але Попчик, здавалося, теж був наляканий. І ми стояли, тремтячи від холоду, на розі вулиці протягом десятьох хвилин, поки я не дав йому попити води, не поклав його в торбу й не повернувся до станції, щоб умоститися на своє місце в автобусі.
Була середина ночі, й усі майже спали, тому пересадка виявилася легкою. А знову ми пересіли вже опівдні наступного дня в Баффало, де автобус мусив пробиватися крізь кучугури криги, наваленої біля станції. Вітер кусався — гостро, волого, після двох років життя в пустелі я й забув, що таке справжній вітер і справжня зима — холодна й сира. Борис не відповів на жодне з моїх послань, що, певно, можна було зрозуміти, адже я писав їх йому на телефон Котку, але я все ж таки послав йому ще одне: «Я в Бфло, НЙ сьог ввеч. Ти ОК? Що там Кс?»
Баффало далеко від Нью-Йорка, але, крім схожої на сон гарячкової зупинки в Сиракузах, де я напоїв Поппера й купив нам два пундики з сиром, бо нічого іншого не було, я примудрився проспати майже всю дорогу через Батавію, Рочестер, Сиракузи й Бінгемтон, притулившись до вікна щокою, яку крізь щілину обдувало холодним вітром, що переносив мене до «Вітру, піску і зір» та самотньої кабіни пілота високо над пустелею.
Здається, від самої зупинки в Клівленді я став потроху хворіти, а на той час, коли нарешті вийшов з автобуса на нью-йоркській станції Порт-Оторіті, був вечір, і мене трусило в лихоманці. Мені було дуже холодно, я ледве тримався на ногах, а місто, за яким я так сумував, здалося мені чужим, гамірним і холодним: вихлопні гази, сміття, а люди біжать навколо мене в різних напрямках.
Автовокзал кишів копами. Усюди я побачив оголошення про притулки й телефони для втікачів, а одна жінка-коп провела мене особливо пильним поглядом, коли я вийшов з автобуса: після поїздки тривалістю в понад шістдесят годин я був брудний і стомлений і знав, що не зможу пройти контроль, — проте ніхто мене не зупинив, і я не озирався назад, аж доки вийшов за двері вокзалу й відійшов досить далеко. Кілька чоловіків різного віку та національності гукали мене на вулиці, приязні голоси лунали звідусюди («Гей, маленький брате! Куди тобі треба? Тебе підвезти?»), особливо приємним і нормальним здався мені один хлопець із рудим волоссям, не набагато старший за мене, він міг би бути одним із моїх друзів, проте я мав досить нью-йоркського досвіду, щоб знехтувати цими веселими привітаннями й іти далі так, ніби я знав, куди прямую.
Я думав, Поппер буде переповнений радістю від того, що нарешті може бігти по землі, та коли я поставив його на хідник Восьмої авеню, це було занадто для нього, і він був надто переляканий, аби пройти більш ніж один квартал. Йому ніколи раніше не доводилося бігати вулицею великого міста, усе вселяло йому жах (автомобілі, автомобільні сигнали, ноги людей, порожні целофанові пакети, які несло вітром понад хідником), і він то кидався вперед, то повертався до мене й заплутував мої ноги повідком, так що я перечепився й мало не впав під колеса фургона, який поспішав на зелене світло.
Підібравши його і вкинувши назад у торбину (де він шкрібся та сопів від переляку, поки не заспокоївся), я зупинився посеред метушливого натовпу й замислився, у який бік мені йти. Усе здавалося значно бруднішим і непривітнішим, ніж я сподівався, — було холодно, а вулиця сіріла, як стара газета. «Que faire?», — як любила повторювати моя мати. Що робити? Мені здавалось, я майже чую, як вона каже це легким, безтурботним голосом.